Читати книгу - "Жахослов"

досі він був сердитий, то тепер просто оскаженів. Щось було не так з інтернетом. Його акаунт із разючою цифрою в 492 тисячі дописувачів зараз показував нуль. Він розлючено відкрив кілька додаткових вікон, але нічого не змінювалося. Його акаунт на Фейсбуці доповідав про нуль друзів і цілковиту відсутність повідомлень. Зрозуміло було: хтось хакнув його.

Хлопець захряснув ноутбук і вилаявся. Розбереться із цим уранці. Він не звик ходити пішки, і тепер усе його тіло ломило.

Даррен Лаурі вирішив, що слід залишити позаду цей день, сповнений незгод. Він підбив подушки й заснув, не роздягаючись, під заспокійливий, добре знайомий шум нічного міста, під віддалене виття сирен, гамір вулиць і шурхотіння проїжджих автівок.

Коли сонце, пробившись крізь тонкі фіранки, розбудило його, мати вже пішла на роботу, а батько спав і голосно хропів: він усю ніч читав «Таймз: перегони», дивлячись на екрани камер спостереження у себе на складі.

Даррен прийняв душ, перевдягнувся, спустився вниз, щоб зробити собі міцної кави, а тоді знову розкрив ноутбук. Усе було, як учора.

Яка мерзота вломилася в його акаунти в соцмережах і навіщо? Може, то були ті дівки. Точно. Помста за зіпсутий телефон. Може, ця історія вже дійшла до газет. Він набрав у «Ґуґлі» своє ім’я.

Даррен відчув, як кров збігає з лиця.

ЗА ВАШИМ ПОШУКОМ – «ДАРРЕН ЛАУРІ» – НЕ ЗНАЙДЕНО ЖОДНОГО ДОКУМЕНТА.

Якому суперхакеру до снаги таке зробити? Він швидко перейшов до панелі «Улюблене» і до своєї сторінки на Вікіпедії.

СТОРІНКИ «ДАРРЕН ЛАУРІ» НЕ ІСНУЄ. ВИ МОЖЕТЕ ПОДАТИ ЗАПИТ НА ЇЇ СТВОРЕННЯ.

Отже, справа в ноутбуці. Мала бути в ньому. Він поквапився до комп’ютера на столі в їдальні, яким його мати й батько користувалися, щоб купувати всіляку мішуру на eBay або спілкуватися з африканськими родичами, які постійно надсилали нудні фотографії людей із немовлятами на руках на фоні запилюжених будинків. Результат виявився той самий.

Вай-фай. Може, річ у цьому?

Даррен починав панікувати. Втручання в дію широкосмугової мережі – це точно справа, якою має займатись поліція. Він намацав телефон і зателефонував Барбарі.

У відділі реєстрації підняла слухавку Кензі.

– «Крамниця талантів», – відповіла вона, розтягуючи слова в характерній манері «золотої молоді».

– Кензі. Це Даррен. Дай-но мені Барбару.

– О, привіт, Даррене. Як провів вихідні?

– Слухай, я не маю часу на балачки. Просто поклич її, гаразд?

– О-о, які ми нетерплячі, – розсміялася вона. – Повиси трохи, любий, зараз її пошукаю.

Даррен залишився чекати, слухаючи в телефоні пісеньку Джонні Кеша.[156] Потім зачекав іще трохи. А потім ще. І коли вже збирався покласти слухавку і перетелефонувати, він знов почув голос Кензі.

– «Крамниця талантів».

– Господи Ісусе, я ж казав, вона мені терміново потрібна!

Голос Кензі напружився.

– Пробачте. Назвіть себе, будь ласка.

– От лайно. Це Даррен.

Її голос трохи пом’якшився і знов набув «мажорного» відтінку.

– О, привіт, Даррене. Як провів вихідні?

Даррен глибоко вдихнув.

– Барбару поклич.

– Ай-ай-ай. Стежте за манерами, містере Лаурі. Залишайтеся на зв’язку.

Знову заграв Джонні Кеш. Даррен стиснув телефон так, що аж кісточки побіліли. Джонні вже вдруге заливався про те, як пристрелив чоловіка в «Рено», аби лиш бачити, як той помиратиме. Нарешті повернулася Кензі.

– «Крамниця талантів».

Даррен обірвав зв’язок і вп’явся очима в телефон. Витер краплю поту з верхньої губи.

Наступні півгодини були вкрай невдалими. Даррен створював один Твітер-акаунт за одним, і щоразу той не розпізнавав його, коли Даррен намагався увійти. Він зателефонував у службу таксі й замовив машину. Він зробив так разів із сім, перш ніж збагнув, що вони просто приймають його замовлення і нічого потім не роблять.

Коли кроком, коли бігом він дістався до Сохо. Це забрало понад годину. Жоден не зупинив його на вулиці, щоб дати йому «п’ять». Машини не сигналили. Ніхто не хотів сфотографуватися з ним цієї погідної середи.

Коли нарешті Даррен вломився в офіс «Крамниці талантів», він був уже весь спітнілий і задихався.

Кензі розмовляла по телефону, але змахом руки привіталася з ним, пославши поцілунок здаля. Він пройшов повз неї та поштовхом відчинив двері в кабінет Барбари. Та була з клієнтом, худим блідим комедіантом із півночі країни, який ніколи не здавався Даррену смішним і чия популярність завжди доводила його до сказу.

Барбара підвелася.

– Даррене? У мене зустріч, серденько. Кензі хіба не казала?

Комедіант простягнув долоню.

– Гей, приятелю. Як ся маєш?

Даррен не звернув на нього уваги.

– Треба поговорити, Бабс. Просто зараз.

Якусь мить Барбара і блідий комедіант здивовано дивилися на нього, потім розгублено перезирнулися. Потім Барбара поглянула на нього, так само, як і вперше.

– Даррене? Що ти тут робиш?

Комедіант звів на нього очі.

– Даррене! Як справи, чуваче?

Даррен у розпачі запустив руки у свої темні кучері.

– Я… я… тут! – загорлав він.

Вони із жахом уп’ялися в нього очима. Барбара заспокійливо підвела руку, намагаючись угамувати молодого актора.

– Гаразд, Даррене. Ми бачимо, що ти тут. Лише заспокойся. – Не зводячи з нього очей, вона стала викликати Кензі по внутрішньому зв’язку.

Комедіант піднявся і ступив до нього крок із розкритими обіймами, ніби надумав утішити. Даррен позадкував.

Мабуть, Кензі відповіла, адже Барбара повернулася до нього спиною і стала тихо розмовляти по телефону. Комедіант озирнувся на неї.

Барбара здивовано глянула на телефон і промовила:

– Пробач. Забула, що хотіла сказати. – І поклала слухавку. А тоді звела очі на Даррена.

– Даррене! А ти що тут робиш? У мене зустріч.

Комедіант крутнувся на місці.

– Гей, Даррене! Радий бачити тебе, друже!

Даррен кинувся тікати. Він біг, біг і все ніяк не міг зупинитися.

Нарешті, впавши на лаву, він обхопив голову руками і схлипнув. Може, так почуваєшся, коли втрачаєш розум? Мало бути якесь пояснення. Він випростався, витер носа краєм рукава і вирішив, що треба діяти.

Просто на нього йшов юнак в навушниках. Його віку. Даррен підвівся і гукнув його. Хлопець зупинився і вийняв один навушник.

– Ти знаєш мене, друже?

Хлопець кілька разів змахнув пальцем.

– Так. Так! Ти ж Даррен, правильно? З…

– Так-так. Гаразд. Глянь-но туди. – Даррен показав йому за спину.

Хлопець озирнувся, потім глянув на нього знову і здивувався, побачивши когось просто перед собою.

– Пробач, чуваче. – На його обличчі проступило впізнання. – Ти часом не?…

Даррен кинувся тікати знову, цього разу в напрямку Примроуз-Гілл.

Крізь вікно «Le Poisson Quit Boit» було видно повну залу людей, здебільшого ділових, що насолоджувалися обідом за рахунок своїх компаній. Задиханий, спітнілий і блідий, Даррен штовхнув перед собою двері та ввійшов.

На шляху від