Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Мені довелося кілька разів їздити туди, перш ніж я застав музиканта вдома. Спочатку він поставився до моїх розпитів насторожено, але я переконав його, що цікавлюся постаттю Роберта Кінкейда з серйозних і добрих мотивів. Тоді він зробився привітнішим і розказав усе, що знав. Подаю до вашої уваги злегка зредагований запис мого інтерв’ю з Каммінґзом, який на ту пору мав сімдесят років. Я просто ввімкнув диктофон і слухав його розповідь.

Інтерв’ю з Нічником Каммінґзом

За тих часів я грав у барі Шорті в Сієтлі, де якраз жив, і мені знадобилася власна чорно-біла глянсова фотографія — для реклами. Басист сказав, що на одному з островів мешкає чолов’яга — мастак на такі штуки. Телефона він не мав, тож я надіслав йому листівку.

І от він з’являється — такий собі дивакуватий підтоптаний тип у чоботях та джинсах з помаранчевими шлейками. Дістає свої старі побиті камери — глянувши на них, ніколи не скажеш, що вони працюють. І я собі думаю: отакої! Він поставив мене разом із моєю дудкою навпроти ясної стіни і попросив, щоб я грав без упину. І я витинав. Хвилини зо три чолов’яга просто стояв, вирячившись на мене. Ну й очі! Страх які холодні й блакитні! Зроду таких не бачив.

Потім дивлюся — почав фотографувати. І питає, чи можу я зіграти «Осіннє листя». Я зіграв. І не раз, бо минуло, мабуть, хвилин із десять, поки він клацав своїми камерами, знімаючи кадр за кадром. А тоді й каже: «Гаразд. Я все зробив. Завтра будуть готові».

Наступного дня він приносить мені знімки, і тут я мало не впав з подиву. Мене знімали багато разів, але таких гарних фото не робив ніхто. Найвища проба! Він узяв з мене п’ятдесят доларів. Задешево, на мою думку. Потім дякує мені, розвертається, й, виходячи вже за поріг, питає, де я виступаю. Я кажу йому: «У Шорті».

А за кілька днів я роззираюся по публіці й бачу — він сидить за столиком у кутку й уважно слухає. Ну, він почав навідуватися раз на тиждень, щовівторка, і завжди пив пиво, однак небагато.

Іноді під час перерв я підсідав до нього на кілька хвилин. Він був тихий, неговіркий, проте приємний чолов’яга. Завжди чемно питав, чи не міг би я зіграти «Осіннє листя».

Отак помалу-малу ми й познайомились один з одним. Я любив ходити до гавані й дивитися на воду та кораблі. Як з’ясувалося згодом, він теж. Ми по півдня просиджували там на лаві й розмовляли — така собі парочка стариганів, які вже втямили, що їхній час минув і вони нікому не потрібні.

Він частенько приводив свого собаку. Милий пес. Кінкейд кликав його Гайвеєм.

Роберт розумів магію. Джазисти теж розуміють її. Либонь, тому ми з ним і зійшлися. Граєш, бува, якусь мелодію всоте, а може, і втисячне, аж раптом з твого інструмента вихоплюється ціла низка нових думок. Цілком несвідомо, мимоволі. Він сказав, що таке трапляється й у фотографії, і взагалі в житті. А потім додав: «Це як любитися з жінкою, яку ти по-справжньому кохаєш».

Пригадую, він тоді працював над чимось і все намагався передати музику зоровими образами. Якось він сказав мені: «Джоне, пам’ятаєш оту ритмічну фігуру, що її ти зазвичай виконуєш у четвертому такті „Вишуканої леді“? Так от, я, здається, спіймав її на плівку позавчора вранці. Світло просто знаменито пронизало воду, і тієї миті у мій видошукач потрапила блакитна чапля, що кружляла над водою. У моїй голові відразу зринула та фігура. Я фактично побачив її і клацнув затвором».

Весь свій час він витрачав на цю музичну фотографію. Просто схибнувся на ній. Не знаю навіть, як він примудрявся заробляти собі на хліб.

Він майже ніколи не розповідав про своє особисте життя. Я знав, що раніше він багато подорожував, завжди щось фотографуючи, але не більше. І от якось я запитав його про маленьку срібну штукенцію, що висіла в нього на нашийному ланцюжку. Зблизька на ній можна було розгледіти ім’я — Франческа. Тож я поцікавився, чи є в тому щось особливе.

Спочатку він мовчав і тільки позирав на воду. А потім спитав, чи маю я час. Був якраз понеділок, мій вихідний, і я відповів: «Авжеж, досхочу».

І тоді він почав говорити. Його ніби прорвало. Говорив цілісінький день і майже весь вечір. Було таке враження, що він дуже довго тримав усе в собі.

Жодного разу він не назвав ані прізвища тієї жінки, ані місця, де це сталося. Однак, чоловіче, Роберт Кінкейд розповідав про неї як справжній поет. Мабуть, вона й справді була якась особлива, надзвичайна леді. Він цитував мені уривки з есе, написаного для неї, — щось, по-моєму, про вимір Зет. Пам’ятаю, це звучало, наче вільна імпровізація Орнетта Коулмена[13].

І, чоловіче, розповідаючи, він плакав. Великими сльозами. У тому всьому було щось таке, що змушує стариганів ридати, а саксофони грати. Згодом я зрозумів, чому він щоразу просив виконати «Осіннє листя». І, чоловіче, я полюбив цього блукальця. Хто здатен на такі почуття до жінки, той сам варт любові.

Ну, я почав думати про них обох і про силу, яка так міцно зв’язала його з тією жінкою. Про те, що він нарік «прадавнім духом». І я сказав собі: «Я маю зіграти ту силу, той любовний роман так, щоб сам прадавній дух озвався з моєї дудки». Було щось у цьому збіса ліричне.

І, уяви собі, я написав мелодію — на неї пішло три місяці. Я хотів, щоб вона вийшла проста й елегантна. Складну річ створити легко, а ти спробуй зробити просту! Я працював над нею щодня, аж поки втямив: «Оце те, що треба!» Потім я ще трохи піднатужився й написав партії для рояля й баса. Нарешті настав вечір, коли я заграв її.

Кінкейд був серед публіки — у вівторок, як завжди. Вечір випав спокійний: у барі душ, може, з двадцять. Ніхто, здається, й не звертає уваги на наш оркестр.

І от він сидить тихо, уважно слухає своїм звичаєм, а я й кажу в мікрофон: «Зараз я виконаю мелодію, яку написав для свого друга. Вона зветься