Читати книгу - "Знак Єдинорога"

тому, що він напевно засипав би мене питаннями про те, що зі мною трапилося. У мене і так було справ по горло, я не міг би йому доладно брехати і отримувати при цьому задоволення від зустрічі зі старим другом. Пару разів я навіть подумував про те, щоб повернутися і побачити його, коли в Амбері все заспокоїться. На жаль, до спокою в Амбері було дуже далеко, і про це я шкодував більше всього. На другому місці було те, що я не зміг зустрітися з Біллом в клубній вітальні.

Він приїхав через годину, невисокий, щільний, рум'яний, посміхнувся і кивнув мені. Сивини у нього на скронях трохи додалося. До того часу я сів, відкинувшись на подушки, спробував кілька разів зітхнути, і вирішив, що занадто поквапився.

— Минулої ночі ти мене до смерті налякав, Карл, — вимовив він. — Я думав, що це примара.

Я кивнув:

— Ще трохи і я б нею став. Спасибі тобі. Як життя?

Білл зітхнув.

— Справ по горло, сам знаєш. Все як і раніше, тільки роботи більше.

— А Еліс?

— У неї все в порядку. У нас два нових онука — двійнята Білла молодшого. Почекай хвилинку.

Він витягнув свій гаманець і знайшов фотографію.

— Ось, дивись.

Я уважно подивився на знімок і зазначив сімейну схожість з дідом.

— Важко повірити, — сказав я.

— А ти виглядаєш нітрохи не гірше, ніж раніше.

Я хмикнув і поплескав себе по животу.

— Ну, я не це мав на увазі, — поправився він. — Де ти був?

— Боже мій, де я тільки не був! — Вигукнув я. — Об'їздив стільки країн, що навіть рахунок втратив.

Вираз його обличчя не змінився. Піймавши мій погляд, він продовжував дивитися мені в очі.

— Карл, у що ти влип? — Запитав він.

— Я в повному порядку, — посміхнувся я. — Якщо ти боїшся, що я не порозумівся з законом, то заспокойся. Всі мої неприємності залишилися в інший країні, куди мені скоро доведеться повернутися.

Обличчя Білла прийняло звичайний вираз. Очі за скельцями окулярів блиснули.

— Ти там на зразок військового радника?

Я кивнув.

— Не можна довідатися, де це?

Я заперечливо похитав головою:

— Не ображайся, Білл.

— Так, я все розумію. лікар Рейлі передав мені твою розповідь про вчорашнє. Між нами, це пов'язано з твоєю роботою?

Я знову кивнув.

— Тоді справа трохи проясняється, — зауважив він. — Не те, щоб дуже, але нам цього вистачить. Не буду питати тебе, чиїх це рук справа або хто в цьому замішаний. Я завжди вважав тебе джентльменом і розумною людиною, тому, коли ти раптово зник, мені це здалося трохи дивним, і я почав копатися в цій справі. Було страшно незручно, я відчував, що сунусь не в свою справу, але твоє громадянське становище було просто загадковим. Я хотів дізнатися, що ж з тобою сталося. Головним чином тому, що турбувався за тебе. Сподіваюся, ти не образишся.

— Ображуся? Не так багато на світі людей, що турбуються за мене. Я вдячний тобі і дуже хочу знати, що ж ти розкопав. Ти знаєш, у мене так і не знайшлося часу це з'ясувати. Так що давай, викладай.

Він відкрив портфель і витяг папку. Розкривши її на колінах, він вийняв кілька листків жовтого паперу, списаних акуратним почерком, взяв один з них, подивився на нього і почав:

— Після того, як ти втік з лікарні в Олбані і потрапив в катастрофу, Брендон, мабуть, зійшов зі сцени і…

— Стоп! — Перервав я, піднімаючи руку і намагаючись сісти.

— Що таке? — Спитав Білл.

— Ти все переплутав. Спочатку була аварія, і Грінвуд знаходиться не в Олбані.

— Знаю. Я говорю про Портеровську психлікарню, де ти пробув два дні і втік. У той же день ти потрапив в аварію і втік, тобто, вгодив сюди. Тут з'явилася твоя сестра Евеліна. Вона перевела тебе в Грінвуд, де ти провів два тижні і знову зник за власним бажанням. Все вірно?

— Частково. Я вже говорив лікару, що пам'ять відмовила мені за пару днів до аварії. Я починаю щось пригадувати щодо лікарні в Олбані, але дуже смутно. Що-небудь ще тобі про це відомо?

— Звичайно. Цілком можливо, що це має відношення до твоєї втрати пам'яті. Тебе доставили туди з довідкою про неосудність.

— Хто її підписав?

— Твій брат, Брендон Корі, лікуючий лікар — Хіларі Б. Ренд, — прочитав він. — Щось прояснюється?

— Цілком можливо, — простягнув я. — Давай далі.

— Так от, на основі цього був виписаний поліцейський ордер. Тебе визнали недієздатним, взяли під варту і перевели до психіатричної лікарні. Що стосується твоєї пам'яті…

— Ну-ну?

— Я не дуже розбираюся в психіатрії і в тому, який вплив усе це може надати на пам'ять. Коротше, в Портеровській лікарні тебе лікували електрошоком. На третій день, як я вже казав, ти втік. Очевидно, ти десь знайшов свою машину і, прямуючи сюди, влучив у аварію.

— Все сходиться, — заявив я, — все сходиться.

Коли він почав свою розповідь, у мене на мить промайнула дика думка, що я потрапив в інше Відображення, де все дуже схоже на мою стару Землю, але не все збігається. Але тепер я розумів, що це не так. Я підсвідомо зреагував на його розповідь.

— Тепер про ордер, — продовжував Білл. — Він був виданий на підставі лжесвідчення, але в той час суду це було невідомо. Справжній лікар Ренд в той час перебував в Англії. Коли я потім зв'язався з ним, з'ясувалося, що він ніколи не чув про тебе. Але поки його не було, його офіс був пограбований. Що найдивніше, його друге ім'я починається не з букви Б. І він ніколи не чув про Брендона Корі.

— Що сталося з цим Брендоном?

— Просто зник. Після того, як ти втік з Портера, з ним кілька разів намагалися зв'язатися, але безуспішно. Потім ти попав в аварію, тебе доставили сюди, лікували. У цей же самий час в дирекцію госпіталю звернулася жінка по імені Евеліна Флаумель. Вона назвалася твоєю сестрою, повідомила, що ти знаходишся під опікою, і що твоя родина хоче, щоб тебе перевели в Грінвуд. У відсутність Брендона, якого суд призначив твоїм опікуном, вона залишалася твоєю єдиною близькою родичкою, і її бажання задовільнили. Так ти потрапив у Грінвуд. Через пару тижнів ти втік і звідти, і на цьому мій літопис закінчується, мілорде.

— І яке зараз моє юридичне становище? — Поцікавився я.

— Ти знову дієздатний. Після нашої зустрічі з лікаром Рендом, він з'явився до суду і дав про все показання свідка. Ордер анулювали.

— Тоді чому тутешній лікар поводився так, немов я псих?

— О,