Читати книгу - "Маленька принцеса"

— Я задумалась про те, — з гідністю, ввічливо відповіла вона, — що ви навіть не здогадуєтеся, що чините.

— Як це: я не здогадуюся, що чиню? — міс Мінчін забило дух від люті.

— Саме так, — вела далі Сара. — Я міркувала про те, що б сталося, якби я була принцесою, а ви дали мені ляпаса, — як я на це відповіла б. Також я думала: якби я і справді була принцесою, то ви б ніколи не наважилися на такий учинок, хай би що я сказала чи зробила. А ще я думала про те, як би ви здивувалися, коли б раптом з’ясували, що…

Дівчинка так виразно уявила собі навіяну фантазією картинку, що в її словах відчувалась упевненість, здатна справити враження навіть на міс Мінчін. Власниці пансіонату з її обмеженим, вузьким розумом навіть на мить здалося, що за цими безстрашними, впевненими словами ховається якась правдива сила.

— Що? — вигукнула вона. — Що з’ясувала?

— Що я і справді принцеса, — мовила Сара, — і можу робити все, що заманеться, — все, що спаде мені на гадку.

Усі учениці завмерли з круглими від неймовірного подиву очима. Лавінія навіть перехилилася через сидіння, щоб краще було видно.

— Геть до своєї кімнати! — оскаженіло закричала міс Мінчін. — Негайно! Геть із класу! А ви, юні леді, повертайтесь до своїх уроків!

Сара легенько вклонилася.

— Перепрошую за свій сміх, якщо він здався вам неввічливим, — сказала вона і вийшла з кімнати, лишивши міс Мінчін потерпати від власної люті, а дівчаток — перешіптуватись над підручниками.

— Ти її бачила? Ти бачила, яка вона була дивна? — ніяк не могла вгамуватися Джессі. — Я зовсім не здивуюся, коли виявиться, що все це не просто так. Думаю, вона щось приховує!

Розділ 12

По той бік стіни

Коли ти мешкаєш у будинку, котрий межує з іншим, дуже цікаво розмірковувати про те, що говорять і роблять за стінами кімнат, у яких тобі доводиться жити. Сара любила розважатися, намагаючись уявити, що саме приховує стіна, яка розділяла Зразковий пансіонат і дім індійського джентльмена. Дівчинка знала, що класна кімната межує з його кабінетом, і сподівалася, що стіни досить товсті, аби стримувати галас, який здіймався подеколи після уроків, — вона не хотіла, щоб крики заважали йому.

— Мені він дедалі більше подобається, — казала Сара Ерменґарді, — тож я не хотіла б, щоб його щось турбувало. Мені здається, що він став моїм названим другом. Таке буває навіть з людьми, з якими ти ніколи й словом не перекинулась. Ти просто можеш спостерігати за кимсь, думати про нього і співчувати йому — зрештою, ти з ним майже зріднишся. От я по-справжньому хвилююся, коли бачу, що до індійського джентльмена двічі на день викликали лікаря.

— У мене небагато родичів, — задумливо сказала Ерменґарда, — і я цьому дуже рада. Вони мені не подобаються. Дві мої тітки завжди кажуть: «Боженько, Ерменґардо! Яка ж ти гладка! Тобі не варто їсти стільки солодощів», — а мій дядько завжди ставить питання на кшталт: «Коли Едуард ІІІ посів трон?» або «Хто помер від переїдання міног?»

Сара засміялась.

— Люди, з якими ти ніколи не розмовляв, не питають такого, — сказала вона. — Я впевнена, що індійський джентльмен ніколи б цього не робив, якби познайомився з тобою. Він мені подобається.

Їй подобалась Велика Родина, бо всі, хто належав до неї, виглядали щасливими. А індійський джентльмен зачепив її серце, бо здавався нещасним. Ясно було, що він не зовсім одужав після якоїсь тяжкої хвороби.

На кухні — де вся прислуга бозна-звідки дізнавалася про все — не вгавали балачки про нового сусіда. Насправді він не був індійським джентльменом, а виявився англійцем, який довго мешкав в Індії. Його спіткало велике нещастя, і якийсь час його статки були під такою загрозою, що він думав, ніби став банкрутом і назавжди втратив своє добре ім’я. Потрясіння було таке сильне, що він ледве не помер від запалення мозку. І саме тоді, коли його здоров’я було підірване, справи пішли на лад — індійському джентльменові вдалося зберегти своє майно. І все це було пов’язано з копальнями.

— Уся це сталося через копальні, де видобувають діаманти! — казала кухарка. — Я сама ніколи ані копієчки не вклала б у копальні, а надто діамантові! — додала вона, косуючи на Сару. — Знаємо, що стається з тими, хто на них покладається.

«Він пережив те саме, що й мій татко, — думала Сара. — Захворів, точнісінько як мій тато, але не помер».

Після цього її серце ще більше прихилилося до індійського джентльмена. Тепер, коли їй давали якесь доручення пізно ввечері, вона навіть раділа, адже завжди був шанс, що штори на вікнах сусіднього будинку ще не будуть завішені, а отже, їй вдасться зазирнути до теплої кімнати і побачити там свого названого друга. Коли нікого не було поряд, дівчинка зупинялась і, тримаючись за сталеву огорожу, бажала йому доброї ночі, ніби він її міг чути.

«Може, він відчуває, навіть якщо й не чує, — вимріювала вона. — Може, добрі думки здатні наснажувати людей навіть крізь вікна, двері й стіни. Може, ви почуваєтесь трішки краще, і навіть не знаєте чому, коли я стою тут, на вулиці, і сподіваюся, що вам поліпшає і ви знову будете щасливим».

— Мені дуже вас шкода, — палко шепотіла дівчинка. — Як би я хотіла, щоб у вас була своя маленька хазяєчка, яка дбала би про вас так, як я дбала про свого татка, коли в нього боліла голова. Я й сама рада бути вашою маленькою хазяєчкою! На добраніч, на добраніч. Хай вас благословить Господь!

І вона ішла собі, відчуваючи, що й сама втішилась і зраділа. Її співчуття було дуже сильним, і дівчинці здавалося, що воно просто мусить якось наснажувати бідолашного індійського джентльмена, який сидів сам-один у кріслі біля коминка, підперши чоло рукою, і сумно вдивлявся у вогонь. Сара гадала, що він виглядає як людина, котру мучить якась нагальна гризота, а не просто спогади про пережиті труднощі.

«Скидається на те, що його турбує щось зараз, — казала дівчинка сама собі, — але ж він повернув собі багатство і з часом здолає запалення мозку, тож навряд чи це все. Певно, є ще якась причина для його смутку».

Якщо ця причина й