Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

— Скоро ми будемо на Кам’яному хуторі, — сказав Оскар.

І справді, коли вони вибралися на пагорб, то побачили перед собою будівлі. Хутір стояв на узгір’ї. Гарні червоні будівлі, які освітлювало надвечірнє сонце, здавалися затишними й гостинними.

— А не можна спитати, чи нам не дозволять переночувати тут? — прошепотів Расмус Оскарові.

Та коли вони доїхали до роздоріжжя, господар Кам’яного хутора сам спитав:

— Може, заїдете й перекусите?

— Ти хочеш, Расмусе? — жартівливо спитав Оскар.

— Так, дякую, — швидко відповів Расмус.

Бо Оскар навчив його, що не можна казати «ні», як їх запрошують їсти, бо не відомо, коли знов трапиться така нагода.

— Думаю, що буде не тільки їжа, — сказав Оскар і глянув на господаря, — а й повчання?

Але господар нічого не відповів йому.

А невдовзі вони вже сиділи біля великого відкидного столу в хутірській кухні і їли разом з господарем замішений на свинячій крові хліб із салом. Расмусові господиня принесла молока й дала звичайного хліба, товсто намастивши його маслом. Вона засміялась і сказала:

— Це найменший волоцюга, який сидів у моїй кухні, а їх тут сиділо багато.

Расмусові вона сподобалася. У неї були біляві кучеряві коси і вродливе обличчя, поважне й ласкаве.

Расмус їв і слухав, як Оскар розповідав про Ліва й Ліандера та про намисто пані Гедберг.

— Днями про це буде в газеті, — гордо сказав Оскар. — І ви зможете прочитати про мене й про Расмуса. Він таки герой.

Пані Нільсон сиділа й дивилася на Расмуса. Дивилася так довго, що йому стало ніяково, і він відвернувся.

— Сердешна дитина, — мовила вона. — Тобі було погано У Вестергазі?

Расмус дивився в тарілку й мовчав.

— Ай справді, як там у тій Вестергазі? — знов спитала пані Нільсон. — Ми вже не раз думали поїхати туди і взяти собі вихованця, але так і не поїхали. Взимку вже були зібралися, та в мене почала дуже боліти рука.

— Так, усе не виходило, — озвався і її чоловік. Расмус підвів очі від тарілки й глянув на пані Нільсон.

— Ви, звичайно, хочете дівчину? — несміливо спитав він.

Господиня всміхнулася.

— Ні, ми думали про хлопця. Бо ж у нас хутір, а своїх дітей нема, то не буде кому потім доглянути госпот дарство.

— Атож, ми думали взяти хлопця, — сказав господар.

— Кучерявого? — спитав Расмус.

Пані Нільсон вражено глянула на нього й засміялася.

— Так, а як ти вгадав? Я собі уявляла кучерявого хлопчика. Справді такого уявляла.

Расмус кивнув головою.

— Розумію, — тільки й сказав він і заходився завзято розжовувати шкірки з сала.

— Хоч може бути й інший чуб, ради бога, — сказав господар і жартома скуйовдив Расмусові рівні патли.

— Авжеж, далебі не в чубові діло, — підхопив Оскар. — Бувши вами, я б узяв собі цього героя Расмуса з рівним чубом. Звичайно, якщо він хоче.

Пані Нільсон усміхнулася до хлопця:

— Ти хотів би?

У Расмуса в грудях щось тьохнуло — невже вони хочуть його! Невже справді є хтось на світі, що хоче його!

«Ти хотів би?» — спитала ця вродлива жінка, ніби про звичайну річ. Ще б пак! Адже вони обоє гарні, Нільсон і його дружина, і напевне багаті. Кухня в них така затишна, з мідяними тарелями на стінах і ганчір’яними хідниками домашнього ткання на підлозі, хата велика, з багатьма кімнатами, вони мають дві служниці й велику червону клуню. Певне, що вони багаті.

Багаті, добрі і гарні… і хочуть його взяти!

— Побудь тут кілька днів, і побачимо, чи ми вживемося разом, — сказав господар. — Таке, мабуть, не вирішують за одну мить.

— Я вже вирішив, що хотів би, — несміливо сказав Расмус.

— Атож! — підхопив Оскар. — Кращого хлопця ви не знайдете.

Пані Нільсон поважно глянула на Расмуса і сказала:

— Так, мені здається, що я любитиму його.

Потім вона дала їм на веранді кави, і Расмус залишився з Оскаром наодинці. Аж тепер він збагнув, що мусить розлучитися з ним, і на груди йому ніби навалився камінь.

— Оскаре, — мовив він, — ви вважаєте, що мені треба тут залишитися?

— Звичайно, треба. Кращого місця ти ніколи не знайдеш.

Расмус притих. Десь у глибині душі він сподівався, що той скаже інше… скаже, що не може розлучитися з ним… що, на його думку, вони мають бути разом. Але Оскар цього не сказав. Та й зрозуміло, адже такий хлопець — тягар для того, хто мандрує дорогами.

— Тепер, коли мене не буде, ви зможете йти багато швидше, — сказав Расмус тремтячим голосом. — Зможете долати в день ого скільки миль…

— Певне, що зможу, — погодився Оскар. — Та милі більш-менш усі однакові, тож байдуже, скільки їх пройдеш.

Расмус зітхнув.

— Сподіваюся, що тепер, коли я лишуся тут, вам уже не трапляться злодії.

— А не трапляться, їх багато й не буває. І я їх обминатиму десятою дорогою.

Расмус трохи помовчав.

— Ви сьогодні спатимете самі, — врешті сказав він. Оскар узяв його руки у свої.

— Сам… і старому Оскарові буде не легко. Але мене втішатиме те, що ти спатимеш в охайній кімнатці на хуторі і цієї ночі, і кожної наступної протягом свого життя і що тобі не доведеться терпіти голод і холод на дорогах.

Расмус проковтнув клубок у горлі.

— Подумати тільки, що ми вже ніколи не побачимося з вами.

Оскар і далі не відпускав його рук.

— Ну звичайно, ми бачитимемось. Одного чудового вечора, коли ти сидітимеш у кухні і вечерятимеш із батьком і матір’ю, у двері хтось постукає і перед тобою з’явиться справжня божа зозуля. І скаже: «Можна мені переночувати на сіні у вашій клуні?» І ти, наїдений, гладкий і радісний, відповіси: «Аякже, можна, Оскаре». Хіба нам не буде обом приємно?

Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:

— А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.

— Це ви твердо кажете, Оскаре?

— Твердо, як «амінь» у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.

— А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? — спитав Рас мус.

Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:

— Ні, кота немає, бо я їх не зношу. Але наша сука привела вчора п’ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.

Якщо тобі десять років, задля п’яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки