Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

“Напевно, лякає чимсь, — подумав Артем. — От старий крутій!”

Один з вершників, в якому Артем впізнав Варкана, виїхав наперед, наближаючись до віщуна. Але решта воїнів не підтримала його, Варкан лишився один. Віщун використав цю мить, підняв вище руки і несамовито щось вигукнув. Виконуючи його заклик, передні теж, щось загрозливо вигукуючи, сунули на Варкана. Ще кілька секунд — і його скинули 6 з коня. Проте Варкан не розгубився. Швидким рухом він натягнув поводи, кінь раптом стрибнув убік, став дибки, гарцюючи, повернувся і виніс відважного молодого скіфа до решти воїнів. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи, мабуть, до кибитки Сколота.

Натовп з задоволеним гомоном сунув слідом за вершниками. Попереду біг старий віщун, супроводжуваний кількома помічниками, — і лишалося тільки дивуватися, звідки в цієї старої людини бралися міць і запал?.. Але, напевне, саме цим він і впливав на скіфів, що бігли за ним з загрозливими, войовничими вигуками.

— Е, такі справи мені вже не подобаються, — пробурмотів незадоволено Артем. — Якщо вони помітять мене, тоді несолодко доведеться… і сховатися немає куди…

Так, становище ставало загрозливе, тим більше, що з найближчих кибиток уже вибігали інші скіфи, які почули вигуки натовпу. Тепер юнакові вже зовсім не було куди тікати, його могли схопити й ті, що бігли за вершниками, і ті, що вибігали з кибиток. Саме в цю мить Артем побачив вершників.

— Варкане! — гукнув він щосили. — Варкане, рятуй!

Молодий скіф побачив його. З його губів зірвався вигу здивування. На скаку він раптово спинив коня. За мить кінь був уже біля Артема. Варкан подав йому руку і допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан уже знову мчав галопом, наздоганяючи вершників. Артем сидів за ним на крупі коня, тримаючись обома руками за плечі скіфа. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп сунув слідом за ними, його, як і раніше, очолював старий віщун.

“Чи не по наші це душі?” — майнула в голові юнака неприємна думка, від якої зразу стало моторошно. Що ж, незабаром усе з’ясується… ось уже і червона кибитка старого Сколота.

Вершники спинилися. Артем зіскочив з коня і вбіг до кибитки. Він не міг чекати й хвилинки! Адже якщо дійсно старий віщун підбурює натовп скіфів проти чужинців, треба негайно щось придумати, якось захищатися… треба… Але що саме “треба” — Артем, звичайно, не знав. Побачивши запитливі, стривожені обличчя товаришів, він закричав:

— Сюди суне юрба на чолі з віщуном! Зараз вони будуть тут!

Він одразу помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як трохи, підвівся Дмитро Борисович. Старий вождь, звісно, не розумів Артема і тільки запитливо дивився на нього.

— А чого вони хочуть? — спитав Іван Семенович нарешті.

— Не знаю… вони напали на Варкана… напосіли… йдуть сюди… дуже розлючені чимсь…

Більше Артем не міг пояснити нічого. Втім, до кибитки увійшов Варкан і почав розповідати, звертаючись разом і до Сколота і до Дмитра Борисовича. Обличчя старого вождя насупилося.

— Що він каже? — спитав Іван Семенович археолога.

— Не розумію… мабуть, він забув, що я не знаю скіфської мови… щось дуже серйозне, здається мені…

Раптом, перебивши Варкана, Сколот узяв з килима свій шолом. Рука його лягла на золоту рукоятку короткого меча. Але він не підвівся, а лишився сидіти, тільки показав Варкану рукою на гостей.

Варкан зрозумів. Він повернувся до Дмитра Борисовича і знову заговорив — тепер уже грецькою мовою. Археолог уважно слухав його, пощипуючи стурбовано борідку.

— Ну, що ж він розповідає? — нетерпляче спитав ще раз Іван Семенович.

— Він каже, що віщун підбурив скіфів, аби ті примусили Сколота віддати нас віщунам… І вони йдуть сюди з такою вимогою. Віщун загрожує скіфам небесною карою, лякає їх грозою, що насувається, блискавками… і камінням, що падатиме з неба і вбиватиме скіфів за непослух священному головному віщуну. Каже, що боги вже гніваються на скіфів, бо Сколот не дав нас у жертву…

Артем зрозумів хитрий хід віщуна: старий використав наближення грози, яка, мабуть, була тут рідкісним явищем.

— І правда, Іване Семеновичу, — мовив він, — я бачив сам: насувається гроза. Все небо… чи не небо, а щось інше, все одно, — облягли чорні хмари. Старий віщун хоче використати це, щоб налякати скіфів.

Іван Семенович усе ще мовчав, міркуючи. Заговорив археолог:

— Варкан твердить, що скіфи й справді налякані. Вони бояться, що з неба падатиме каміння. Не знаю, історичні джерела ніби вказували, що скіфи взагалі не бояться грози… А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

Іван Семенович знизав плечима:

— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови, мабуть, свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно може падати з неба, — хіба воно не є приводом, щоб боятися грози?

Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози може падати каміння?

— Тут може трапитися й таке, Лідо. Якщо зважити, де саме ми з вами зараз перебуваємо. Електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми з вами перебуваємо в підземній глибині, у велетенській печері?..

І хоч як це звучало неймовірно, але було все-таки правдою! Іван Семенович — зараз єдина людина, яка не забула про справжній стан речей. Скіфи скіфами, але, так чи інакше, все це відбувається у величезній печері, де все чисто інше, незвичайне, починаючи від химерної жовто-рожевої рослинності і кінчаючи отією неймовірною грозою під землею з падаючим камінням… Поєднати все це було дуже важко — тим більше, що часу на будь-які міркування все одно не лишалося.

Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелась і підбігла до виходу з кибитки. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинали голосні вигуки.

Сколот повільно підвівся. Він, дедалі більше хмурніючи, вийшов з кибитки. Рука його твердо лежала на золотому держаку меча. Слідом за ним вийшов і Варкан, кинувши на чужинців сповнений співчуття погляд, яким він наче запрошував їх не дуже хвилюватись і зберігати бадьорість. Іван Семенович відповів йому виразним помахом руки: мовляв, з нами все гаразд! А тоді промовив до товаришів:

— Ну, що ж, підемо й ми. Тут робити нема чого, друзі!

Вони один за одним виходили з кибитки. Стиснені щелепи і зсунені