Читати книгу - "Промінь"

Колись, у найтемніші часи після Аварії, коли не було ні чистої води, ні їжі, коли нічим було дихати, і ніхто не знав, чи доживе він до завтра — кванти притягли сюди, в рубку, всі картини про Прибуття, які змогли знайти на кораблі, і які можна було нести в руках. Ще в Лізиному дитинстві Прибуття встигло стати культом: школярі писали твори про Прибуття, щодня з’являлися вірші, картини, торти й ліхтарі, стінні мозаїки із зображенням Прибуття, яке всі уявляли по-своєму, поки не склався Канон: гори, водоспади, тропічна зелень, голі люди на вершині гори. Ліза тоді не могла зрозуміти, як люди, що вперше ступили на чужу планету, вийдуть з корабля голі. Невже нащадки перших квантів будуть аж такі тупі?!

Ні космічного корабля, ні човника на канонічних зображеннях не було. Ніхто з квантів, навіть першого покоління, ніколи не бачив «Промінь» цілком — під час посадки люди піднялися на борт по «рукаву». А малювати рідний дім у вигляді фантастичного крейсера вважалося вульгарним.

З часом художники відійшли від реалістичного мистецтва до знакового, і картини за назвою «Прибуття» стали схожі чи то на плювок під мікроскопом, то на жменю іржавих гайок або кухонний фартух, заляпаний морквяним пюре. Приблизно тоді Лізина мама пішла від батька до художника Лі, який називав себе дадаїстом, і Ліза з подивом усвідомила, що її батько кохає Марію й завжди, виявляється, кохав…

До Лізиного повноліття Прибуття встигло стати заяложеною, тривіальною темою, але канонічні картини висіли у всіх кафе та шкільних класах, і в декого у кімнатах. Після Аварії, у темряві й у холоді, кванти зібрали їх тут, у кутку рубки, поставили, повісили, закріпили, освітили крихітними автономними лампочками. Це була мета, і вони йшли до неї, недосипаючи, голодні, брудні, щодня усвідомлюючи свою обмеженість і безпорадність, але не здаючись, не зупиняючись, не кидаючи справи.

Вони навчилися керувати «Променем». Вони навчилися жертвувати людьми на шляху до великої мети. І, коли стало ясно, що експедиція триває, що можна народжувати дітей, — кожен, хто здатний був тримати крейду чи пензель, заново намалював Прибуття. На першому місці, у центрі композиції, тепер зображували «Промінь»: кванти реконструювали вигляд корабля за технічною документацією, як динозаврів реконструюють за кістяками. Велетенський «Промінь» на всіх картинах накривав собою новий світ, і люди коло його підніжжя були ледь помітні. Полотна й мініатюри, батики та акварелі зайняли місця колишніх картин — у їдальнях і галереях, у коридорах і спортзалах, у кабінетах і спальнях.

Але тут, у кутку рубки, як і раніше, зберігалися старі наївні зображення, доаварійні, з голими людьми й високими водоспадами. Ліза дивилася на них, коли ні на що інше не лишалося сили.

Вона жила в сірій каламуті, на таблетках, які синтезував для неї Промінь. Вона рухалася, ходила, говорила; напевно, сьогодні їй треба було обняти Йоко, подякувати за щирі слова… За пам’ять про Ґреґа… жива людина так би й зробила. Жива людина, можливо, зворушилася б, побачивши п’ятиметрову статую Ґреґа, виліплену з синтезованого мармуру із застосуванням античних технологій, але Ліза не прийшла на церемонію відкриття. Їй не потрібна була статуя. Їй не потрібен був мертвий герой. Жменька попелу так і лишилася в енергетичному відсіку, і сотні разів уві сні Ліза пробиралася по вузьких металевих норах, щоб побачити жменьку попелу на залізній підлозі й прокинутися з криком розпачу…

Збоку екрана відкрилося вікно комунікатора — Ілля. Після смерті першого покоління — провідний біохімік «Променя». На рік молодший за Лізу, круглолиций, м’який, сором’язливий, він завжди по-особливому до неї ставився, а після загибелі Ґреґа почав нею опікуватися, «підтримувати», однак Ліза дуже жорстко дала йому зрозуміти, що його допомога недоречна; після цього вони спілкувалися рідко, тільки по роботі.

Тепер в Іллі на екрані було дивне, нерухоме обличчя.

— Лізо, — сказав він хрипко. — Зайди в лабораторію, будь ласка. Є дещо, треба обговорити.

Ілля сидів за робочим екраном у лабораторії, на ньому був білий халат старовинного крою, невідомого призначення: Ілля бачив у старих фільмах, що вчені носять лабораторні халати, і сам собі зшив безглуздий кокон з кишенями. Втім, щось у цьому було: мітка втаємниченого. Дивний одяг. Ще б ковпак звіздаря надів.

— Привіт. Що ти хотів обговорити?

Він указав на стілець поруч. Ліза не сіла, подивилася на екран:

— Я в цьому мало що розумію.

— А я поясню, — він облизнув губи. — Минуло більше року відтоді… як ми впоралися з Аварією…

Він одвів очі, начебто перепрошуючи за формулювання. «Відколи Ґреґ убив себе заради нас», — от що він мав сказати.

Ліза нічого не відчула. Сіра каламуть навколо стала трохи щільніша.

— Я знаю. І що?

— Відтоді завагітніла й народила тільки Йоко.

— Але, — обережно сказала Ліза, — ми не оголошували чемпіонату із запліднення самиць. Люди сходяться, розходяться… вибирають. Ми ж виросли разом. Ми брати й сестри. Психологічно складно. Це в Роджера з Йоко все було ясно давним-давно, через те…

— У моєї сестри, Олі, теж давним-давно з Азізом. Вони рік як скасували контрацепцію. Вагітності немає. Оля попросила мене допомогти…

— У сенсі — «допомогти»?

— У сенсі, що я зробив лабораторний аналіз… Азіз стерильний. Він не може мати дітей.

— Шкода, — повільно промовила Ліза. — Їм доведеться розморозити «батька» із пробірки, та це ж не кінець світу, і…

— Усі хлопці з другого покоління стерильні, — дивлячись їй у вічі, чітко промовив Ілля. — Азіз, я, Роджер… усі!

Стало тихо.

– Іллюшко, але це дурниця, — сказала Ліза дуже м’яко. — Я щойно була в Йоко, їхній син…

Ілля перевів погляд на щось на лабораторному столі. Ліза побачила дитячу соску. Синю, із пластиковим кільцем.

— Адамів батько — не Роджер, — тихо сказав Ілля. — Я провів тести… кілька разів. Батько її дитини —