Читати книгу - "Крадій"

нього наближаються двоє чоловіків; один з них їхав позаду другого, тримаючись за його пояс. Ремі не впізнав їхні обличчя, але знав їхні наміри, а тому побіг. Вони поїхали за ним, обігнали його по дузі; той, що сидів ззаду, кинувся перехоплювати Ремі, а водій повернувся, щоб відрізати Ремі шлях до втечі. Надто швидко, надто швидко; вони його знайшли надто швидко!

Ремі з розбігу кидається на найближчого чоловіка, хапає його руками навколо поясу. Вони обоє падають; хтось когось б'є, хтось падає, хтось б'є ногою, хтось ричить, хтось — Ремі! — кусає обличчя іншого! Він кусає того як собака, гризе як дика тварина; звідки це в ньому? (Це з лісу, з багна, після теплових ударів і голоду, спраги та страху.) І на мить — на неймовірну, неправдоподібну мить — Ремі перемагає. Б'є незнайомця на смерть на брудній вулиці Бангкока, коли домашні господині визирають з відкритих вікон, а перехожі знають, що краще не вплутуватися, надто через європейця, який може поскаржитися у своєму посольстві, а там скористаються цим як приводом, щоб... щоб скоїти щось невимовне, що посол ще навіть не вигадав. Люди дивляться, доки з-за них не виходить водій мотоцикла, який починає гамселити Ремі своїм бляшаним шоломом.

Ремі спотикається.

Падає.

Кров тече по його обличчю, по його шиї.

Шкіра на суглобах його пальців роздерта.

Його руки червоні, і незабаром стануть пурпурові, коричневі, чорні.

«От і все, Ремі Берк, — шепочемо йому ми. — Це остання зіграна тобою гра, смерть твого розуму, знищення всього, чим ти є. Абгік міг би бути добрим, кинути тобі виклик зіграти на смерть, але ні! Він хотів, щоб ти жив, забувши все, не пам'ятаючи; хотів украсти твій розум, твої спогади про гравців, про святих чоловіків, що повзли до Варанасі, про запах багать біля Гангу, про верещання джунглів, що поступово захоплювали святі місця Лаосу та Камбоджі. Він хоче спогади про пісню твоєї матері, про розповіді твого батька, про дотик твоїх пальців до голого тіла, про захват від відчуття язика в роті, про запах місячного світла, про хвилювання від перемоги, про контур спини Фон, коли та відвернулася; він хоче твою душу. А коли він матиме це все, він дивитиметься, як ти бродиш, спантеличений і наляканий світом, і сміятиметься з тебе мовчки, відвернеться та піде геть, більше не згадуючи. Ось що Абгік Лі зробить з тобою, якщо виграє, тож підводься! Вставай і бийся!»

Засліплений кров'ю в очах, Ремі змахує ногою та влучає по чужій нозі. Він б'є ще раз, і той, хто першого разу спіткнувся, тепер падає, ступня занурилася в його живіт, йому перехопило подих, але він живий. Його потреба дихати дає Ремі мить, і він користується нею. Перевертається (груди палають, лице залите, серце мчить) повзе навкарачки до краю дороги, незнайомці розступаються перед ним, він спинається на ноги та, ледве щось побачивши, намагається бігти.

Пробігши лише пів милі, він падає перед дверима якогось будинку.

Їх відчиняє жінка та починає кричати.

Йому вдається здолати ще чверть милі, перш ніж він падає знов. Троє чоловіків і дві жінки проходять повз нього, перш ніж жінка з дитиною зупиняється, щоб спитати, чи не треба йому до лікарні.

Ніяких лікарень. Абгік Лі уже знає, що він у Бангкоку, і знатиме, що він поранений. Він стежитиме за лікарнями.

«Води», — просить Ремі, і жінка приносить йому води від помпи.

«Який я маю вигляд?» — питає він.

«Жахливий, — відповідає вона. — Вам потрібна допомога».

«Ніякої допомоги. Ви дуже ласкаві. Ніякої допомоги».

Ремі повзе вперед, назустріч ночі.

Розділ 37

І ось ми тут.

Ви і я, ми знов тут, стоїмо перед дверима Дому Ігор.

Над Бангкоком ніч. Ми стукаємо у срібні двері Дому Ігор і нас впускають, зачинивши від нас місто. Тут звуки суенга, струни якого перебирає старий чоловік у червоному капелюсі, в якого довгі вуха та золото навколо горла. Дві дівчини в синьому з перламутром грають удвох на кхімі, а співачка здіймає свій голос вище, ніж літають орли, щоб розповісти історію про нещасних королів, про розбиті серця, про втрачені імперії та забуті життя. Тут гравці нижньої ліги — так багато гравців, так багато могутніх чоловіків і жінок, що шукають собі чогось більшого! — кидають один одному виклик, ставлячи на кін золото та час, послуги та секрети, неначе ці речі мають значення. Неначе ця гральна дошка є тим, що ми полюбили. Скільки з цих претендентів стати великими гравцями стануть зрештою фігурами? (Двадцять два з п'ятдесяти восьми присутніх. Двадцять два з присутніх гравців поставлять на кін трохи забагато, програють трохи занадто, і коли перебуватимуть на дні свого відчаю, жінка в білому підійде до них і скаже: «Чи можу я зацікавити вас дечим іншим?» Так, це велика кількість; втім, — міркуємо ми, — суттєва частина присутніх, певно, запрошені до Дому Ігор грати лише для того, щоб грали ними, щоб з їхніми програшами зростали ресурси Майстрині Ігор — тієї, що посідає трон. Але це думки для іншого разу, для іншого кидання кубиків, тож ми рухаємося далі.)

Крізь ще одні подвійні срібні двері, з панелей яких ревуть леви, вздовж коридору, що занадто довгий для цієї будівлі, до місця, де грає вища ліга. Ось тут, тут ми бачимо справжніх гравців, чоловіків і жінок, які знають, що світ є шахівницею, які підкинуть монету лише тоді, коли