Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Чому Проповідник поставив свій наметик у глибині лісу, а не так, як люди, на березі озера? Адже він любив плавати, навіть мав акваланг і гумовий човник. Хіба не зручніше було б йому оселитися біля води?

Водолаз-Проповідник поправив на голові солом’яного бриля. Потім витяг із-за пояса величезного ножа.

Ми затамували подих. Чоловік з величезним ножем у руці мав дуже грізний вигляд. Він став навколішки й вийняв з намету великий буханець хліба. Відкраяв ножем товсту скибку, сів і почав її зі смаком їсти.

Я не дуже знав, що далі робити. Повертатися на берег озера чи вийти зі схованки й привітатися як із давнім знайомим? Однак ця проблема скоро була вирішена, бо зненацька — між одним і другим куснем хліба — дивний чоловік сказав:

— У тому гіллі, мабуть, незручно…

Я підвівся з землі. Марта й собі. Ми ступили кілька кроків до чоловіка, а він тільки тепер обернувся. Упізнав мене, ледь усміхнувся і кивнув.

Мені було трохи соромно, що я так підглядав за ним, і я не дуже знав, як йому пояснити це.

— Мої сусіди сказали мені, що ви вчора провідували мене, — промимрив я. — І я надумав зробити візит у відповідь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?

Він доїв шматок хліба.

— Так, мав серйозну справу. Хотів позичити у вас трохи хліба на вечерю. Мені з біса хотілося їсти, а так склалося, що скінчився хліб. Я нікого тут над озером, крім вас, не знаю, тож і вибрався до вас позичати. Але не застав вас і ліг спати голодний. Тільки сьогодні вранці поплив до Сем’ян і купив буханець хліба. Може, вам позичити?

— Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий…

— Я позичу вам.

Він перерізав буханець навпіл. Я був вражений такою доброзичливістю. І взагалі мені хотілось сміятися з себе. Я шукав у його відвідинах чогось таємничого, думав, що він хтозна-чого хотів од мене, а тут маєш — ішлося про шматок хліба.

— Звідки ви знали, де я оселився? — все ще не довіряв я.

Кінцем ножа він показав на свій маленький гумовий човник у затінку молодих сосон.

З нього глипнуло блискуче око телеоб’єктива.

— Через цю підзорну трубу видно навіть, як ви на тім боці закурюєте люльку, — пояснив він.

Несподівано обізвалася Марта:

— Я вже знаю. Ви орнітолог.

— Хіба це погано? — здивувався Проповідник.

— Ні…

— Бо ви сказали це так, ніби зробили небезпечне відкриття.

— Це моя вина, — обізвався я. — Сказав їй, що ви проповідник.

— Що?

— Ви мені говорили такі дивні речі… А коли подарували мені свою дудку…

— Вона ще не знадобилася? — вдавано злякався він.

— Минулої ночі ватага Чорного Франека схопила мене на острові, де був її табір. Але я не мав із собою вашої зачарованої дудки й не міг перевірити її дію.

— Той острів далеко звідси?

— Далеченько.

— То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночі я міцно сплю.

— Он як! — обурився я. — Отже, ваша сопілка, свисток чи дудка не зачарована?

— Ні. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.

Я зневажливо махнув рукою.

— Мабуть, я сам дам собі раду. Або мене знову врятує Капітан Немо. Ага, про цього чоловіка. Ви оглядаєте місцевість крізь свою підзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору і цей Капітан Немо?

— Авжеж. Кілька разів бачив його глісер, що мчав по озері. Та більше нічого не можу розповісти про нього. Будь ласка, сідайте. Мені дуже приємно вітати вас обох у себе.

Марта скористалася запрошенням і сіла поруч з орнітологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з рук ножа, відкраяла шматочок хліба й стала їсти.

— Які птахи цікавлять вас? — спитала з повним ротом.

— Усі, — обвів він навколо себе рукою.

— Сьогодні я бачила сіру чаплю.

— Дуже гарний птах. Гніздиться густо в так званих чаплинцях, часто навіть далеко від води. Гнізда мостить на деревах, як і великий баклан. Іноді на чаплинці буває до сотні гнізд.

— Біля мого будинку живе зимородок, — сказала Марта. — Це дивний шах. У вирій він не літає. І людей не боїться. Коли я ловила рибу на березі поблизу нашого дому, він кілька разів сідав мені на вудлище. Як ви думаєте, він шкідник, він живиться рибою?

— Ні. Він ловить рибок не більше семи сантиметрів завдовжки, і дарма дехто вважає його «суперником» рибалки. А він завжди такий поглинений своїм полюванням, що іноді сідає навіть на чиєсь вудлище. Живе він у нірці у високому березі.

— Ви знаєтесь на птахах, — із заздрістю сказала Марта. — Я теж люблю птахів, і трохи цікавлюся ними. Приміром, хотілося б знати, що думають орнітологи про ківіка. Правда, це дуже таємничий птах?

Орнітолог на мить замислився.

— Якщо мова про ківіка і його звички, то серед орнітологів точиться суперечка на цю тему. Одні твердять, що він любить селитися над великими водоймами, інші бачили його навіть у лісових хащах, далеко від води. Гнізда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили ківіка. Характерний його політ і крик: «Ківі-ківі-ківі». Літає він, як ластівка, аж наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує і дрібною рибкою. Назва походить саме від його крику.

Марта раптом схопилася з місця.

— Ой лишенько, там зосталася моя вудка й «отченаш»! Ходімо, будь ласка, — і дівчина схопила мене за руку.

Я вклонився Орнітологові.

— Вибачте за несподіване вторгнення. Нам уже треба йти. А