Читати книгу - "Шхуна «Колумб», Микола Петрович Трублаїні"

знайомому кабінеті перед своїм начальником. Як завжди, обличчя начальника приховувала тінь абажура. На столі лежав списаний папір. Агент впізнав свій звіт.

— Я докладно ознайомився з вашим звітом, — сухо промовив начальник. — Ви закінчуєте його так… — Начальник перевів очі на списані аркуші паперу і прочитав — «Звук вибуху в морі свідчив, що шхуна «Колумб» загинула, а разом з нею і професор Ананьєв, його портфель з паперами знаходився у мене. Основні завдання були виконані. Залишалося добратись до «Каймана». Місяць зайшов, у морі я побачив вогники «Каймана». В цей час зі сторони бухти почулося голосне гавкання. Завербований мною агент впізнав гавкання свого собаки. Можливо, що пес вів когось по наших. слідах. Я зрозумів, що мусив негайно вибиратися в море. Наша маленька байдарка була зручна тільки для одного плавця. З двома пасажирами вона значно зменшила б швидкість. Я мусив поспішати. Мій помічник спіткнувся і впав. Коли я нахилився над ним, він лежав непорушним. Я швидко перевірив його пульс і серце. Він був мертвий. Негайно однісши байдарку на берег, я відплив. Пропливши двісті-триста метрів, почув гавкання собаки й голоси людей, що, очевидно, шукали: нас. Через три години я був на палубі «Каймана». Єдина моя помилка — це цигарка з: трифенілометрином: куди вона поділася, я так і не розумію…»

— Я вірю вам, що це було так… — Начальник помовчав, потім відчинив шухляду і витяг відтіля портфель. — Власник цього портфеля, — продовжував він, — залишився живим. У радянській пресі його прізвище знову згадується.

«Номер 22» ледве помітно зблід.

— Папери з цього портфеля, — говорив начальник, — я передав спеціалістам. Ось їх висновки: документи дуже цікаві, в них є посилання на дуже важливе відкриття, але головного — нема. Очевидно, професор ховав його не в портфелі, а десь в іншому місці.

В кімнаті запанувала тиша.

ЧАСТИНА ДРУГА
І. ТРУП У БУХТІ

В світловій повені ранку згасали останні зорі. З-за морського обрію виринув червоний край сонця, і проміння побігло по воді й заграло самоцвітами в росяній траві на острові. Починався ранок жаркого серпневого дня.

Прокидалися острів і виселок. Вилітали птахи шукати здобич; синім струменем вився дим над комином крайньої рибальської хатини; починався рух на подвір'ях, і чулося бряжчання відер біля криниці.

На берег накочувався прибій, викидав далеко спінені язики хвиль, злизував усе, що траплялось йому на шляху, і відкочувався назад, оголюючи гладенький, рівний пляж. Вода одбігала від острова, стикалася з новою хвилею, здіймалася вгору і знову, шумуючи, кидалась на берег, щоб на мить спинитися і з шипінням одступати для нового навального нападу. У цій звированій воді, при самому березі, бовталася якась темна річ. Хвилі то підіймали її вгору, заливали, то підкочували до берега, щоб з першим зворотним рухом одкинути назад. Проте рух вперед переважав, і темна річ підпливала ближче й ближче, часом уже торкаючись кам'янистого прибережжя. Розмірено, одна за одною накочувались прибійні хвилі, шуруючи дрібне каміння й обточуючи його.

В цей час на берег зійшов хлопчик, тримаючи в руці змотаний шпагат з нанизаними на ньому гачками. Хлопчик був засмаглий, босий, у довгих чорних трусах і синій майці; з-під солом'яного бриля стирчав білявий чуб. Ідучи берегом, хлопчик позирав на схід і співав:

Плив по морю маленький матрос На вітрильнім кораблі. Альбатрос, альбатрос, альбатрос! А назустріч акула йому, Хижі очі, гострі зуби, ай, ай, ай. Альбатрос, альбатрос, альбатрос! А на зустріч камбала йому – Одно око, хвіст колючий. Альбатрос, альбатрос, альбатрос!

Це був восьмилітній Грицько Завірюха, син доглядача маяка на Лебединому острові. Літом Грицько жив не вдома, а в сестри Марії в рибальському висілку Соколиному. Сьогодні він устав дуже рано, щоб піти на берег і наловити бичків. Він знав одне місце, де ранками добре бралися на гачок великі бички. Гриць вважав себе справжнім рибалкою і сердився, що дорослі ніколи не брали його з собою в море. Найбільше претензій він мав до свого старшого брата Марка. Шхуна часто приходила в бухту Лебединого острова, і Грицько не раз просив Марка, щоб він поговорив із шкіпером і взяв його в море. Марко завжди відповідав одне й те саме: «Почекай». Грицько сердився, але брат щоразу привозив йому подарунки: з моря якусь чудну рибу, а з порту заводний автомобіль, пістолет, різні човники, і, діставши черговий подарунок, хлопець втихомирювався. От і зараз, ідучи рибалити, він думав про те, що йому привезе брат Марко. «Колумба» ждали в бухті днів через два.

Грицько підійшов до каменя й почав розмотувати шпагат. Але перш ніж встиг закинути гачки, він помітив за сотню кроків від себе, що хвиля прибила щось до берега. Хлопчик не міг розглядіти, що воно таке, але згадав, як повесні хвилею викинуло з моря мертвого дельфіна і яку це сенсацію справило серед його товаришів-однолітків. Може, це теж дельфін? Але, підійшовши зовсім близько, він побачив, що то людина.

Утоплений лежав донизу лицем. Ноги і майже весь правий бік були у воді. Іноді хвиля заливала його цілком і, одкочуючись, ворушила. Тоді здавалося, ніби людина рухається. З кожним сильним ударом її підбивало вище. Спина утопленого здавалася хлопчикові знайомою, але він не міг сказати, хто то такий. У нього мигнула думка, що, може, загинув «Колумб» і це лежить хтось з його команди.

Хвилин зо дві стояв Грицько над