Читати книгу - "Сердечна терапія"

— Так, криві поступово приходять до норми. Гемодинаміка стабільна.

— Закінчуємо операцію.

26

Антоніна прокидалася довго. Вона вже перейшла межу сну: голова цілком тверезо оцінила відсутність чоловіка поруч, одне око глянуло на будильник і знову прикрилося повіками, жінка млосно потягнулася і ще на якісь хвилини пірнула у тілесні спогади про вчорашні любощі з Романом. На диво, ніяких картинок перед очима не виникало, лише шкіра її, стегна, груди та губи ніби знову відчували його шалені поцілунки, дотики та міцні обійми. Вона несвідомо провела під ковдрою однією долонею по грудях, відчувши їхню пружність, а другою погладила живіт і завмерла, прокручуючи в собі вчорашнє.

Серце її калатало все сильніше, дихання стало глибшим, язик облизнув умить пересохлі губи. У животі почала наростати пульсація, надмірно стиснуті стегна затремтіли, і Антоніна солодко посміхнулася, здивована аж таким ефектом лишень від спогадів про вчорашнє. Вона на диво собі почала ритмічно стискати і розслабляти сідниці, відчувала: ще трохи — і станеться... Аж раптом почула, як у коридорі зачинилися броньовані вхідні двері, а потім металево клацнув прокручений у них ключ. Жінка завмерла.

«Ігор? Куди б це зранку?! — подумала вона. — Може, Соня приїхала новорічним подарунком? Ну-ну... Що ж, у кожного свої подарунки!»

Ще хвилин п’ять вона лежала на спині під ковдрою, розглядаючи тонку тріщину на стелі. Тілесні відчуття, що ледь не досягли свого піку, вивітрилися.

«От гад! Навіть це зіпсував!» — зітхнула Антоніна, вибралася з-під ковдри і рушила в душ.

27

Чоловік у зимовій куртці з накинутим на голову капюшоном і молода жінка в сірій короткій шубці наблизилися один до одного біля входу до нижньої станції фунікулеру. Чоловік заговорив першим:

— Вибачте, Яно, розумію, вам видалося дивним моє прохання про зустріч, але якщо вже ви в курсі справи... Я доросла людина, самі знаєте, професор, але почуваюся зараз хлопчиськом, якого застукали за якоюсь дурнею... Ні, все не те я говорю... Справа не в тому, що мені соромно чи незручно перед вами, хоча і це теж. Просто вигадана мною гра пішла не за моїми правилами. Я опинився на роздоріжжі, не знаю, що робити, як жити далі, не знаю, що тепер у голові у Тоні, хоча, певне, нічого хорошого... І мені ні з ким про це поговорити... — Ігор раптом замовк і подивився Яні просто в очі. — Дякую, що прийшли!

— Скоро вагон рушає, — сказала Яна і кивнула туди, де всі охочі вже зайняли свої місця у двоносому синьому вагончику, який на пару з його близнюком цілими днями гуляє з Подолу вгору, до «княжого міста», і назад.

— Так-так, звісно, зараз, — професор Соломатін дістав гаманець і поспішив до віконця каси.

Направду він навіть не уявляв, скільки сьогодні коштує квиток чи жетон на фунікулер, адже ніколи не користувався ним як транспортом, а востаннє років п’ять тому катав на ньому колег із Франції. Колись давно, бувало, вони з Антоніною і ще малим Вадиком любили пішохідні прогулянки столицею, яку ще не дуже добре знали, все ж таки Львів був ріднішим. І машини у них тоді не було, та й власного житла... Мабуть, Антоніна і досі йому не пробачила, що не схотів пристати на пропозицію німецького університету залишитися там, а повернувся до Києва. І хоч потім мали всі умови тут, плюс виїздили по закордонах, але щось пішло не так. Не виправдав її сподівань?

Ці думки зграєю промайнули в професоровій голові, поки вони мовчки підіймалися схилом і дивилися на засніжені пагорби, голі дерева, Поділ, бані церков у «нижньому» місті та сіре, затягнуте сніговими хмарами небо. У грудях знову щось стислося і боляче ворухнулося. Ігор тріпнув головою. Яна помітила цей рух, що відобразився у склі, яке було для неї і вікном, і дзеркалом.

Навіщо вона погодилася на цю зустріч? Вислуховувати ще і ще раз історію професорського подружжя? То їй і так уже все було зрозуміло. І до того ж її гризло сумління, адже, розгадавши секрет професора, вона розповіла про це не своїй «пацієнтці», щоб та вгамувалася і повернулася нарешті обличчям до чоловіка, який кохав усе життя тільки її. Яна сама розшукала пана Соломатіна і фактично порушила «таємницю сповіді». Звісно, Яна мала добрі наміри, думала, що Ігор покається, відкриється дружині, поки не пізно, подружжя вийде на діалог, помириться та заживе в любові й злагоді...

«Кого ти дуриш?! — раптом охолодив її докори сумління внутрішній голос. — У якій любові та злагоді?! Ти направду віриш, що, дізнавшись правду, Антоніна трохи посварить Ігоря, потім кинеться йому в обійми, і вони гармонійно і щасливо доживуть, скільки їм відведено?! Не бреши собі! Вже після першого її візиту твої симпатії були на його боці. І твоє відкриття про Соню їх тільки зміцнило. Не кожен чоловік піде на таке, щоб оживити кохання. Кохання?! В Антоніни?! Кого ти дуриш?!»

Яна здригнулася, коли Ігор взяв її за лікоть:

— Виходимо?

— Так-так, вибачте, щось я замислилась.

— Хочете десь посидіти за кавою чи прогуляємося?

Яна озирнулася довкола. Володимирська гірка взимку за похмурої погоди її не вабила, сидіти десь у кав’ярні, слухати його розпачливі спогади, дивитися один одному в очі теж не хотілося. То вже краще крокувати містом і слухати його монолог...

— Знаєте... Якщо ви, звісно, не проти... Я так давно не була в Софії, — промовила Яна і махнула рукою вперед.

— О! Я, мабуть, не був там ще довше. Ходімо! — пожвавішав Ігор.

«Ну, от і чудово! — знову нагадав про себе внутрішній голос. — У церкві розмовляти про особисте негоже, навіть якщо там музей. Щоправда, професор не задля київської старовини тебе витяг на побачення, проблема у нього: сам спровокував дружину на адюльтер, виплакатися хоче, порадитися, а ти його тягатимеш історичними місцями столиці!»

«А вони лікують, ті місця! Замовч мені! Хай походить, заспокоїться, а там видно буде!» — цикнула подумки у відповідь Яна.

«Кого ти дуриш?! Забула, як сама стояла там перед різьбленим із липового дерева вівтарем із позолотою, дивилася вгору на мозаїчну Марію з піднятими в молитві руками, ковтала сльози і мовчки прохала її, щоб послала справжнього, такого, щоб із ним не страшно? Кого ти дуриш?!»

— Бажаєте екскурсію чи тільки вхідний квиток? — спитала