Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Тисяча кочівників кинулися в бік проходу, з тисячі горлянок вихопився дикий рев. За кілька ударів серця вони вже були по інший бік укріплень і, закриваючись фашинами, почали рубати й корчувати загострені палі.

За першою лінією нападників з’явилися лучники, що били з відстані в кількасот кроків просто по барикадах. Кожен солдат, виставивши голову з-за захисту, втратив би її. На кілька хвилин ця навала атакувальників відібрала в меекханської піхоти ініціативу.

Захисники заметушилися, арбалетники поступалися місцем піхоті. Ця барикада була найважливішою. У ній було неповних сімдесят кроків, тож позиції на возах могла зайняти лише половина роти. Решта, понад двісті п’ятдесят піхотинців, стояла в тилу.

Згори їхня лінія здавалася жалісно тонкою, порівнюючи з тлумом, що клубочився по інший бік укріплень.

Рушила друга хвиля кочівників, які несли примітивні драбини. Оскільки обстріл з барикади майже припинився, вони навіть не брали щитів. Завдання стрільців із Гірської Варти було простішим. Їхні стріли валили одного се-кохландійця за іншим, але на місце кожного вбитого ставали двоє наступних. Варгенн перевів погляд далі й зітхнув. Здавалося, гігантська армія, що стояла перед долиною, мало змінилася.

— Три тисячі, не більше, — буркнув капітан. — Стільки пішло в атаку. Напевно, в них у резерві вдвічі більше кінноти, яка — щойно впаде барикада — увірветься в долину й відітне дорогу на гору. Решта стоїть і чекає, коли вже можна буде брати здобич. Хай йому грець! Арбалети стріляють надто повільно! Я руку віддав би за сотню добрих лучників!

Друга лінія кочівників дісталася барикади й підтримала нападників. Більшість затесаних паль вже було вирвано й зламано, за мить понад тридцять драбин стукнуло в борти возів. І це ніби стало сигналом — барикада, яка до цього часу мовчала, ожила. Піхотинці, що стояли в резерві, послали над нею хмару дротиків, потім другу і третю. З такої відстані важкі снаряди пробивали шкіряні обладунки се-кохландійців навиліт. Натовп нападників заклубився, скипів, суголосно рикнув. Солдати, які стояли на возах, вихилилися з-за бортів і послали свої дротики просто в обличчя нападникам. Майже всі вороги, що лізли драбинами, були зметені вниз. Лучники, які підтримували атаку, навіть не встигли прицілитися в супротивника.

У ту саму мить клацнули храповики онагра, і палаючий снаряд поволі, ліниво поплив у повітрі, заточив невисоку дугу й ледь не зачепивши край барикади, розплескався за кілька кроків перед нею. Вогонь поглинув як живих, так і мертвих.

Це вже було занадто — атака зламалася. Се-кохландійці відскочили від зв’язаних возів і кинулися навтьоки. Арбалети били їм у спини. Відразу за ними відступила кіннота, що обстрілювала скелі. Вони отримали хвилинку передиху.

— Непоганий постріл… — Кавер Монель недбалим рухом обтрусив штани. — Натягнули машину на третину сили. Добрий фокус, але, як я й казав, відчайдушний. На три постріли один точно поцілить у барикаду, бо не можна бути надто точним. Ці кляті артилеристи надзвичайно ризикували. Скажи полковнику, що поранених він може відсилати вгору поза чергою.

***

Перехрестя вони проминули підтюпцем, зацікавивши собою кількох хлопів, що їхали шляхом. Кеннет вимовним жестом вказав на свій плащ, відбиваючи в селян бажання ставити питання. Вечоріло. Звідси до Белендена була менш ніж година маршу, і лейтенант вирішив, що непогано було б увійти в місто в сутінках, щоб їхнього в’язня побачило якомога менше цікавий очей.

— Кро-о-оком!

Сповільнили. Загін моментально зібрався навколо Велерґорфа.

— І що було далі? Я чув від батька, що жоден із Сімнадцятого не зійшов на вершину… — Вовк дозволив собі поминути звання.

— Бо жоден і не зійшов, — Велерґорф дивився кудись удалечінь, його обличчя спохмурніло. — У них уже тоді було понад п’ятдесят поранених, здебільшого від стріл та дротиків, але всі клялися, що можуть битися далі. Ними тоді щось оволоділо, кажу вам, бо я дивився в їхні очі й бачив лише спокій. Не страх, не розпач і не дурну й пусту відвагу — лише спокій і волю. Вони знали, що загинуть, і знали, що своєю смертю купують час іншим, тож прийняли майбутню загибель без спротиву. Я бачив, як ті, що не стояли на барикаді, жартують і сміються, як переводять дух, п’ють, їдять, перевіряють зброю та панцири. І знав, що наступна атака розіб’ється об них, бо нападники, хоч і були чудовими воїнами, не мали в собі навіть крихти тієї затятості. Кочівники йшли за новою здобиччю й за бранцями, але щоб утішатися одним і другим, вони мали пережити битву. І тоді я зрозумів, що це означає — бути мешканцем Імперії, і як цим південним людям вдалося її побудувати. З тієї миті я не розбивав голову тому, хто називав мене меекханцем. Максимум — розквашував ніс.

Він іронічно усміхнувся й відразу споважнів.

— Це була перша серйозна атака, а тоді почалася друга. І я мав рацію: атаки одна за одною розбивалися. Я ніколи не бачив, і, напевно, ніколи вже не побачу чогось подібного: ці кляті піхотинці стояли, наче скеля, й тяли, рубали, кололи без передиху. Вони вельми ґрунтовно збудували барикаду, з усіх боків обсипали вози землею, підперли жердинами. Коли в них закінчилися дротики, вони почали кидатися камінням. Коли одна відчайдушна атака нарешті прорвалася за барикаду, вони пішли в контратаку, відбили її та зайняли знову. Півдня вони билися, наче зграя демонів, а ми могли лише стояти й дивитися, бо Дарвен-лав-Ґласдерн, той їхній клятий полковник, не дозволяв нам зійти вниз, хоча стріли в нас закінчилися вже давно й ми могли лише кидати з гори каміння.

Кеннет усміхнувся.

— Чорний Капітан був незадоволений, еге ж?

— Досить сказати, що він увесь час шкірився. Був готовий послати в бій усіх людей, яких мав, бо шеренги Сімнадцятого танули на очах. Станом на середину дня з важкої піхоти на ногах залишилося лише двісті солдатів. Арбалетників — ледве сотня, але це не мало значення, бо в них закінчилися стріли. Навіть артилеристи втратили кільканадцятьох людей. На двісті кроків за барикадою поле було так нашпиговане стрілами, що людина ходила поміж ними, як по збіжжю. А в наших чотирьох ротах було ледве кілька лучників, з яких не було вжитку, бо через постійне натягання тятиви в них кривавили пальці.

Десятник важко зітхнув. Цього разу його ніхто не підганяв.

— А біженці й далі йшли на вершину. Півдня, без хвилини перерви, сходили і сходили. Я потім розмовляв із багатьма людьми, які йшли тим