Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

— Чоловік? — трохи прийшовши до тями, насторожено запитує мама. 

— Так. Але він класний і дуже турботливий, — озираюся, щоб побачити її реакцію. Крім подиву нічого більше не помічаю, тому веду її далі. Можливо, я погарячкувала, можливо, не варто було так поспішати, але я не хочу ховатися. Краще вже відразу все розповім, ніж потім знову наткнуся на ворожість і нерозуміння.

— Чоловік… — розгублено повторює мама.

Підійшовши до хвіртки, з широкою усмішкою, за якою намагаюся приховати хвилювання, відчиняю її. І зупиняюся в проході, з нерозумінням кліпаючи. Усмішка згасає, в горлі застрягає грудка. Він же обіцяв зачекати. Чи я щось неправильно зрозуміла?

— А де… — не менш розгублено вимовляє мама, стоячи в мене за спиною.

— Зараз, — кажу їй, дістаю телефон із кишені джинсів, набираю Свята. Він відповідає майже відразу, не встигаю себе накрутити й навигадувати різного. — А ти де?

— Вибач, маленька, довелося терміново поїхати. В тебе все гаразд? Як розмова з мамою?

— Так, усе добре, — але голос виходить трохи засмученим. — Просто я хотіла попрощатися і… познайомити тебе з мамою. Вийшла — а тебе нема.

— Іншим разом, золотце, — чую, що він усміхається. — Головне, що ви порозумілися. Хоча, маю визнати, мені тебе дуже бракуватиме. На вихідні все одно викрадатиму тебе, — шепоче змовницьким тоном, і я знову усміхаюся, як дурепа. — Ну все, бувай, не можу розмовляти. Цілую.

Свят вимикається, не дочекавшись відповіді. Проте я не зациклююсь на цьому. І справді, головне — що все добре. І в мене з ним. І з мамою. Ми впораємося.