Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

Ті лицарські замки, що дожили до третього тисячоліття, як правило, є монументальними кам’яними спорудами, а то й цілими комплексами. Мабуть, тому змогли простояти віки. Та й замок Чорного дощу, який я відвоював у минулого власника — у тому світі, звідки мене перекинуло сюди — теж вселяв повагу. Особливо монументальними стінами та вежами… Відповідно, щось подібне я очікував побачити й зараз. Але дійсність виявилася набагато прозаїчнішою.

Командорство покійного герра Фрейбурга було звичайним селом, не набагато більшим Комишного — приблизно два десятки хат. Єдина відмінність від села росичів — самотній донжон, що стирчав посеред нього, як... гм... середній перст. Та й той скоріше нагадував звичайний будинок на три поверхи. З влаштованим нагорі оглядовим майданчиком. Навіть без захисних зубців. Від негоди, прикритого простеньким, дощатим навісом.

Так що війську, котре підтягнулося до селища, довелося облаштовуватися на околиці.

А війська, як я й гадав, зібралося багато.

Одних лише лицарських наметів поставили вісім штук. Власне, інших і не було. Кнехти лаштувалися на ніч просто неба. Відгороджуючись від вітру, поставленими півколом возами. Окремо, за загонами… А щоб не сплутати, де чий загін відпочиває — на одному з возів встановлювали невеликі, похідні штандарти.

Крім уже бачених мною «червоної блискавки» і «ворона», був ще «золотистий олень», «зелений сокіл», «сріблястий тризуб», «морда лева на білому полотнищі», «червоний хрест», що викликав асоціацію з медпунктом, та « біла долоня на блакитному тлі».

Зате кнехти всі до одного зодягнені у темно-фіолетові, майже чорні камзоли. Тож якщо відійти кілька кроків від бівака, то зрозуміти «чий» буде неможливо.

Оскільки я, начебто був місцевим, то як тільки військо почало облаштовувати табір, пішов у село. Додому, типу... Зрозуміло, що я не знав тут нікого і не мав жодного поняття куди йти, але товктися, як неприкаяний, поміж чужинцями, за два кроки від «рідної хати» не міг ніяк. Було б надто підозріло. Та й з очей лицарів варто було забратися. А то раптом ще про щось згадають і запитати захочуть.

До ворожки не ходити, зараз до них заявиться хтось із тих, кого «мій» герр залишив на господарстві, почне з'ясовувати: а що трапилося, і як тут без єдиного свідка обійтися? І все... Обман розкриється, а мене поставлять поряд із Добринею. В кращому випадку…

У гіршому... Оскільки мене полонили не в чесному бою, то запитань до шпигуна (а хто ж іще втиратиметься в довіру, перевдягнувшись за свого?) буде набагато більше, ніж до витязя. А як у середні віки ведуть допит, я в курсі… Пожив уже тут достатньо, щоб і не мріяти про поблажливість та людинолюбство. Та й сам, якось… М-да… І навіть не згадував про різні конвенції.

Загалом, обійшов я табір далекою від лицарських наметів дугою, так щоб навіть випадково не потрапити комусь на очі, і злегка прискореною ходою, людини, якій не терпиться опинитися під рідним дахом, попрямував до села.

Найближчий будинок минув… Не сподобався величезний пес на прив'язі. Цей вже точно чужинця розпізнає. А на піднятий гавкіт усе село збіжиться. Другий і третій — з тієї ж причини. Пси там були не такі величезні, але не менш злі. До речі, на відміну від наших, сільських кобиздохів, які часто носяться зграєю по всьому селу і обгавкують усе, що рухається — ці мовчали. Тільки проводжали злими поглядами. Як би кажучи, поки ти на нейтральній смузі — йди, не чіпатиму. Але навіть не надумай сунутися на мою територію. Горезвісний німецький «Ordnung muß sein»* (*нім., — «Порядок має бути»). Схоже, це правило стосувалося навіть псів.

Будинок, куди я міг увійти з метою подальшого маскування, виявився восьмим. Крайнім і кутовим на цій стороні села, до речі, розташованим правильним і рівним квадратом навколо донжона. Дверями будинків до донжона — ще й на однакових відстанях один від одного, а коморами, стодолами, хлівами та іншими будівлями назовні. Наче перед заснуванням села хтось з рулеткою виміряв всю площу і точно розкреслив, що і де має будуватися. Втім, не здивуюсь, якщо саме так і було. Німці, вони усі з прибабахом.

Я навіть не відразу зрозумів, що мені в цьому будинку сподобалося. І тільки оглянувши вдруге і пильніше, побачив те, що виловив мельком. Віконниці на вікнах мали не хрестоподібні прорізи, як на інших будинках, а були зроблені серцем.

— Свої! — радісно вигукнула слідом підсвідомість, і я вже впевненіше попрямував до ґанку. Поручні теж, до речі, не рівно і гладко обстругані, а вкриті химерним різьбленням.

Поняття не маю, як росич виявився одним із мешканців німецького села, але що господар будинку не німець, був упевнений на всі сто. І це був мій єдиний, хоч і досить примарний шанс. Постукав, ступив через поріг... У сінях порожньо, в хаті тиша.

— Ау, господарі! Є хто вдома?

Відчинив двері в світлицю і завмер — просто в обличчя мені цілився арбалет. Не сам по собі, — його тримав у руках міцно збитий чоловік, що сидів за столом і дивився на мене з недобрим прищуром поверх зброї.

— Ов-ов... — підняв я руки. — Чого так одразу? А як же гостинність?

— Гостей зазвичай запрошують… — прогудів густим басом господар. — А я тебе не кликав. Провалюй...

— І що навіть не поцікавишся, навіщо приходив?

— Не дивина здогадатися… — знизав широчезними плечима чоловік. — У вас усіх одне на думці. Герри — шляфен, кнехти — трінкен. Немає в мене шнапсу.