Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

- Ну, сину, почекай мене тут. Я хочу оповісти тобі більше. — махнув рукою і зник.

Батькові було близько шістдесяти, і горілка йшла йому гірше, ніж раніше. Того ранку йшов дощ. Земля біля річки була вогка і слизька. Батько тихо впав у воду й опустився на дно, наче собака, зав'язаний у мішку для картоплі. Криків на поміч ми не чули. Більше я його не бачив.

Річка разом з батьком забрала мої мрії. Я хотів поїхати до Кракова, в сільськогосподарський технікум і стати інженером, щоб повернути борг родині та державі, яка дала мені безкоштовну школу, дешеві книги та фруктовий сік. Я залишився на господарстві з мамою та молодшою ​​сестрою, пообіцявши собі, що коли Єва підросте, я піду вчитися й надолужу втрачене. Я був вибраний, мене вирвали з нутра смерті, щоб не гнити на селі, як у зеленій труні. Дім тримав мене при собі. Я піклувався про поле, кроликів і самотню корову, яку щоранку виводив на пасовисько, перш ніж вона зволила померти, знімаючи тягар з моїх плечей.

У мене є дві фотографії, перша зроблена через три місяці після смерті мого тата, а друга – на мій дев’ятнадцятий день народження. На першому я стою біля річки в коротких штанцях і широко сміюся з-під світлої копиці кучерявого волосся. У мене темні очі хлопчика й обличчя, як у повітряної кульки з церковного ярмарку. На другому знімку стрункий хлопець притулився до дровітні. Шкіра натягується на костисту щелепу, очні западини схожі на два кратери з туманними вогниками на дні. У мене коротке волосся, яке хвацько стоїть над моїм високим чолом, і тонкі губи, які здаються невміло намальованими на фото. Біля мене стоїть Міла. Собака втекла в кінці літа, і ніхто не сумував за нею.

Мій найгірший спогад – перший Святвечір, коли місце в кінці столу було світлим і холодним. Хороша сім'я та, в якій ніхто не удає, тому ми сиділи сумні: я, мама, Єва, бабуся і дві тітки, які приїхали з міста підтримати маму у важку хвилину. До біса такі свята, подумав я, Різдво без батька — це похмурий вертеп, де Ірод їсть Ісуса під хруст різдвяних облаток. Тоді я вперше побачив собак.

Вони так гавкали, що мама попросила мене піти і прогнати їх. "Можеш навіть застрелити її, — благала вона, — застрелити, тільки нехай вони залишать нас у спокої". Тітка голосно протестувала, що цього не можна, що на Святвечір нікого не вбивають. Я не хотів слухати її балаканину, тому пішов. Я відкрив двері, і пси вбігли всередину. Перший пробіг у мене між ніг, другий стрибнув мені на груди і лизав обличчя. Він був схожий на крота із загостреною мордочкою, незграбною головою та цяточками очей, які ледь виділялися на тлі шерсті. Я відтягнув його від себе, по-дружньому смикнув за вуха, а з кімнати вже долинали звуки захоплення. Навіть мати засміялася.

Я повернувся, ведучи собаку за клапоть шкіри на потилиці. Коли він помітив, що його товариш грається біля ніг матері, він легко вирвався. Пес кружляв навколо зібраних, його ніс вібрував, як чорний моторчик, а потім він стрибнув мені на коліна й почав лизати мені руки. Великий розпатланий хвіст стукав об стільці. У нього була морда кольору дьогтю, коротка, ніби підрізана, і очі, в яких весело потріскував вогонь. Його супутник нагадував хорта. Темне хутро від хвоста до тонкої шиї перетинала біла смужка. Пес блукав по кухні, підійшов до мене і поклав голову мені на ноги. Я запитав у матері, чиї це собаки.

- Уяви не маю, — знизала плечима та. — Я їх тут не бачила. Можливо, того Скоміла, який побудував будинок, привіз цих собак. Мабуть, вони чистопорідні.

- Ні, це дворняги, — сказала тітка. Вона стиснула губи і почала цмокати. — Ну іди, песику, іди до пані.

Пес не повернув голови.

- Давай, малий, - погладив я чорного по квадратній голові, - злазь з мене, важко. Звідки ти взявся, малий? Ну, скажи, бо ж тварини сьогодні розмовляють.

Собаці не хотілося говорити. Неохоче він покинув мої коліна й приєднався до свого товариша. Мої ноги загубилися в чорному хутрі. Мама вирішила, що гостя, яким би він не був, треба почастувати. М'яса не чіпали, а от все молоко випили. Тітка звернула увагу на те, що собаки ручні та вгодовані, тому вони, мабуть, із сусідства. Вона погладила їх по животах, назвала кумедними ненажерами, а потім почала розповідати, як погано, відколи пил з Нової Гути падає на Краків. "Я бачила калюжі, жовті від сірки, — сказала вона, — і всі дерева в Плантах сірі від свинцю. Правда". Я зайнявся собаками.

Мама сказала, що звірі можуть ночувати в дровітні, а вранці вона пройде по селу і розпитає, у кого ті могли згинути. "Ти можеш піти з ними, бо ти їм подобаєшся", — сказала вона. Собаки підлабузнювалися до мене, лизали литки та руки. Після вечері я замкнув їх на засув. В мене було таке відчуття, нібито собачі очі горять, як сталь.

Вранці я знайшов засув закритим, а сарай порожнім. Мати сказала, що велика собака може протиснутися через отвір розміром з футбольний м’яч. Я знайшов кілька дірок і незакріплені дошки. Згадав широкі плечі товаришів по Святвечору і не міг повірити, що собакам вдалося протиснутися. "Були собаки, а тепер їх нема", — філософськи сказала мати, і справа стихла до наступного Святвечора.

Тим часом ми знову стали на ноги. Деякий час я був активним у партії і влаштувався хорошу працю на ремонтах. Ранішні години я проводив на даху, забиваючи цвяхи та заливаючи в себе тепле пиво. Єва закінчувала середню школу і мріяла про архітектуру. Будинок наповнився малюнками. Мама згадала про вечірню школу, до якої я міг би піти. За три роки я б її закінчив. І до тридцяти років я б став інженером.

Святвечір, через півтора року після смерті мого батька, був святом відродження. Сніг терся об шибки, на небі сипали зорі, мама з Євою прикрашали хату. Велика ялинка у дворі, обвішана різнокольоровими ланцюжками, давала знак, що ми не збираємося складати зброї.

Собаки прийшли пізно, наприкінці обіду. Той, у якого біла смуга на спині, дряпав лапою двері, поки я їх не відчинив. Вони впали в хату, до мами і до моїх ніг. Я міг би заприсягтися, що вони анітрохи