Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

Якби ти був креативним пацаном, ти б не був адміном. Ти ж, друже бобер, не створюєш, не фантазуєш, не припускаєш. Ти лише слухаєш і повторюєш. Коли ти вперше сказав про акваріум, я бува подумав, що тебе зарядили, аби мене подражнити. Аби потішити тих козлів на «Імпудикусі». Але потім я зрозумів: ти це підслухав. Тебе вкурвило, що система має тебе за клоуна — і ти знайшов шпарину.

— Ти переоцінюєш мене, бро.

— Коли ти дізнався про «Імпудикус»?

— Тоді, коли ти сказав мені пошукати тіньове ком’юніті.

Антон похитав головою.

— Ти ж не лише адмін, ти — хакер, — сказав він. — У кожного хитруна з нижчої касти є своя шпарина. Свій пункт спостереження за вищими. Це така сатисфакція, еге ж? Типу: ви такі недосяжні та нев’єбенні, а не знаєте того, що я про вас усе знаю. Тому я в чомусь вищий за вас. І маю вас потихеньку. Я, типу, спостережник за спостережниками. Дешево, звісно, але трошки заспокоює пригнічене самолюбство. Система тримала тебе за ніщо, юзала тебе як підтирку, а ти примудрився прогризти дірочку в її штанях. Такий розумник.

Пальці Назара припинили бігати клавіатурою. Кілька секунд він сидів мовчки.

Потім кілька разів зморгнув, усміхнувся Антонові.

Сказав:

— В одному ти маєш слушність: до твоєї фантазії мені далеко.

— А я тобі ще дещо скажу.

Антон нахилився до Назарового вуха й зашепотів:

— Зараз ти боїшся. Дуже-дуже боїшся. Бо вони знають про витік конфіденційної інформації. Вони шукають. Насправді шукають. І вони вбили Мілу, бо вирішили, що вона перейшла на інший бік. Вони бояться, аж усцикаються. Ти ж пам’ятаєш історію з Епштайном10?

— Я навіть не знаю, хто це, — прошепотів Назар у відповідь, роблячи круглі очі.

— Подивися у Вікі. А ще ти тепер знаєш, що я знаю про твою шпарину. Знаю і мовчу. Але лише тому, що ти мені допоможеш.

— Це ти мене так шантажуєш?

— Уяви собі.

— Не вийде.

— Вийде. — Антон поклав долоні на Назарові плечі. — Тому що без мене тобі не вигребти, хакере. За жодних умов не вигребти. І це ти також знаєш.

— Із тобою чи без тебе, не має значення, — сказав Назар.

Антон раптом відчув, як колотиться його серце.

Назар продовжив:

— Із тобою ще гірше, бо ти лізеш зі своїм розслідуванням куди не треба.

— А куди треба?

— Нікуди не треба. — Назар перейшов на повний голос. — Ти що, нічого не розумієш? Система тут усім рулить. Тут її заповідник, тут її мисливські угіддя.

— Де «тут»? На шоу?

— Яке, у дупі, шоу! — Назар смикнувся, скинув з плечей Антонові руки. — Система рулить у країні. Тут купа людей у темі. Дехто — у долі. А всі інші куплені. На всіх рівнях.

— Моїм батьком також рулять? А може, і він у долі?

— Не знаю.

— А я знаю. — Антон підвівся й майже крикнув: — Він у долі!

Цієї миті хтось постукав до дверей монтажної. Режисер з адміном перезирнулися. Антон підійшов до завіси і відхилив її, щоби подивитися. За прозорою стіною стояла Христина. На ній було вечірнє плаття.

— Можна?

Хоча її голос був приглушений склом, його почув не лише Антон, але й Назар.

— Ти напис на дверях читала? — Антон відкрив засувку. — Учасникам вхід заборонений.

— Ой, вибачте! — Обличчя Христини розквітло винуватою посмішкою. — Я на хвильку лише. Вас і Назара Михайловича запрошують до бару.

— Хто запрошує? — не зрозумів Антон.

— Там у нас невеличка вечірка. Лише для своїх. Із нагоди нового старту. Ну, й відзначаємо зйомку першого епізоду з Марчиком. Він такий прикольний...

— Веселощі під час чуми?

— Августин Лаврович нам дозволив.

— Ти говорила з Бавловським?

— Я попросила Назара Михайловича... — Посмішка Христини стала ще більш винуватою.

— Ідея була моя, — допоміг адмін. — Але тепер, у випадку чого, ні в кого не буде претензій. Доповідаю, шефе: бенкет під час чуми офіційно узгоджений із каналом.

— А я тут уже нічого не вирішую? — Антонове обличчя почало червоніти.

— Приходьте, буде весело, — пообіцяла Христина, обернулася і пішла.

— А хто за це платить? — запитав Антон чи то Назара, чи то себе самого.

— Спонсори проєкту вирішили взяти витрати на себе. — Адміністратор підморгнув режисерові. — Але якщо хтось забажає віскі за тисячу баксів, платитиме сам.

— Небачена щедрість.

— І не кажи.

— Танці на трупі.

— Шоу має тривати. Зрештою, можеш виголосити траурний тост.

— Так і зроблю, — пообіцяв Антон.

А тоді, витримавши паузу додав:

— Після вечірки знайдемо затишне місце й поговоримо.

— Поговоримо, — кивнув Назар.

— Але одну річ ти мені зараз скажеш.

— Давай уже потім.

— Ні, тепер. — Антон засмикнув завісу. — І поки не скажеш, доти будемо тут сидіти.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому я маю тут сидіти?

— Ти ж сам казав, що у цій кімнаті все перевірив.

— І що ти хочеш почути?

— Звідки ти взяв, що Міла пішла проти системи?

— Є закрита фейсбучна група, і там...

— Не гони. — Антон наблизився до адміна впритул. — Такі речі у фейсбуці не обговорюють.

— Там усі під ніками, ніхто нічого прямо не називає. Виключно натяки, у випадку чого — жодних пред’яв.

— Але ти, звичайно, усе розумієш.

— Не все, але дещо розумію.

— Кажи.

— Система мала зуб на Мілу. — Назар знову перейшов на шепіт. — Ще через того її вітчима.

— Але ти знову гониш, — зітхнув Антон.

— Та не гоню я. Ти ж читав у Мілкіному файлі, що її вітчим був директором санаторію? Так от, у тому обговоренні хтось обмовився, що то був не простий санаторій. Начебто там розважалися люди із системи. З’їжджалися туди, як на сафарі.

— Чому саме туди?

— Бо директор був з їхніх. Він — єгер, вони — мисливці. Якось так. А може, їм і профіль того санаторію підходив. Травматологія і ще щось подібне. Спортсменів і спортсменок лікували і відновлювали після змагань, членів юнацьких та молодіжних збірних. Ледь не зі сталінських часів.

— Сафарі, кажеш... — Антон кивнув, відтак повторив, наче смакуючи: — Сафарі.

— Так