Читати книгу - "Битва королів"

«Якщо він ще буде живий»,— подумала Кетлін, але вголос нічого не сказала. Між бойовищем і спальнею хворого брат радше обере бойовище.

Найкоротший шлях до центральної фортеці, де помирав батько, пролягав крізь богопраліс, зарослий травами, польовими квітами й товстими стовбурами бересту й червоного сандалу. Шапки шурхітливого листя ще трималися на гіллі дерев, гадки не маючи про звістку, яку два тижні тому приніс у Річкорин білий крук. Прийшла осінь, оголосив конклав, але боги ще не повідомили про це ні вітри, ні ліси. Кетлін була їм за це вдячна. Осінь вселяє страх, бо попереду вже маячить привид зими. Навіть наймудріші мужі ніколи не можуть бути певні, чи цьогорічний урожай не буде останнім.

Лорд Річкорину Гостер Таллі лежав у ліжку у своїй світлиці, з якої відкривався краєвид на річки Ріннєкрут і Червоний Зубець, що зливалися в одну поза мурами замку. Коли увійшла Кетлін, він спав; і волосся, і борода в нього були білі як перина, а колись огрядне тіло змаліло та знесиліло, підточуване зсередини смертю.

Коло ліжка сидів батьків брат Чорнопструг, досі вдягнений у кольчугу та брудний після довгої подорожі плащ. Чоботи у батькового брата були запорошені й заляпані засохлим багном.

— Роб уже знає, що ти повернувся, дядечку?

Останнім часом сер Бринден був Робовими очима й вухами — він командував визнавчиками й розвідниками.

— Ні. Я піднявся сюди просто зі стайні, бо мені сказали, що король зібрав придворних. Думаю, мої новини його світлість захоче спершу вислухати віч-на-віч.

Чорнопструг був високий і сухорлявий, сивий, з чіткими рухами, з чисто поголеним зморшкуватим і обвітреним обличчям.

— Як він? — запитав він, і Кетлін одразу збагнула, що йдеться не про Роба.

— Без змін. Від болю мейстер поїть його сновійним вином і маковим молочком, тож він переважно спить, а їсть зовсім мало. День у день він, здається, слабшає.

— А він розмовляє?

— Так... але в тому, що каже, дедалі менше сенсу. Всі його розмови — про каяття й незакінчені справи, про давно мертвих людей і минулі часи. Іноді він не пригадує ні пори року за вікном, ні мене. Одного разу він назвав мене материним ім’ям.

— Він досі за нею сумує,— озвався сер Бринден.— Ти дуже на неї схожа. Бачу це і в твоїх вилицях, і в овалі лиця...

— Ти її пам’ятаєш краще за мене. Давно це було,— присіла Кетлін на ліжко й відкинула з батькового чола одиноке пасмо волосся, яке впало на обличчя.

— Щоразу, виїжджаючи, я думаю: коли повернуся, застану його живим чи ні?

Попри всі сутички, між батьком і братом, якого він колись зрікся, був глибокий зв’язок.

— Принаймні ти з ним помирився.

Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підвела голову.

— Ти казав про новини, які має почути Роб...

Лорд Гостер, застогнавши, перекотився на бік, так наче почув її.

— Вийдімо,— підвівся Бринден.— Ліпше його не будити.

Кетлін рушила за ним на кам’яний балкон світлиці, який випинався трикутником, мов ніс корабля. Підвівши погляд, дядько нахмурився.

— Тепер її видно вже і вдень. Мої хлопці кличуть її Червоною Вістункою... але яку вістку вона несе?

Кетлін звела очі до ледь означеної червоної смужки: шлях, який комета прокреслила в синьому небі, схожий був на подряпину на божому обличчі.

— Великий Джон сказав Робу, що давні боги на знак помсти за Неда розгорнули червоний прапор. Едмур вважає, що комета — добра прикмета, що вістує перемогу Ричкорину: в ній він бачить рибу з довгим хвостом, у кольорах Таллі — червону на синьому полі,— сказала вона і зітхнула.— Хотіла б і я в це вірити. Але малиновий — колір Ланістерів.

— Комета не малинова,— сказав сер Бринден.— Не така червона, як колір Таллі — як річкова каламуть. Там, нагорі, в небі розмазана кров, дитинко.

— Наша кров чи чужа?

— Чи буває така війна, щоб лилася кров лише з одного боку? — похитав дядько Бринден головою.— Довкруж Божого Ока все приріччя залите кров’ю й вогнем. Бої поширилися на південь до Чорноводдя й на північ аж за Тризуб, майже до Близнючок. Марк Пайпер з Карилом Вансом здобули кілька незначних перемог, а той південець-лордійчук Берик Дондаріон громить погромників, наскакуючи на фуражирів лорда Тайвіна та знову щезаючи в лісах. Подейкують, сер Бертон Крейкгол нахвалявся, начебто вбив Дондаріона, аж поки сам не завів своє військо в одну з пасток лорда Берика, де всі вояки загинули до ноги.

— Дехто з Недових гвардійців, яких він брав на Королівський Причал, приєднався до лорда Берика,— пригадала Кетлін.— Хай боги бережуть їх.

— Якщо не брешуть плітки, Дондаріон і ще той червоний жрець, що їздить разом з ним, мають досить кмети, щоб і самим берегтися,— сказав дядько,— а от з прапороносцями твого батька історія набагато сумніша. Робові не слід було дозволяти їм роз’їжджатися. Вони розлетілись, як куріпки; кожен намагається оборонити своє, а це недобре, Кет, недобре. Джонос Бракен отримав поранення в сутичці на руїнах свого замку, а його племінник Хендрі загинув. Тайтос Блеквуд відкинув Ланістерів зі своїх земель, але вони забрали всіх корів, свиней і все зерно, тож обороняти йому лишилося хіба що Крукодерево й випалену пустку. Вояки Дарі відбили фортецю свого лорда, але змогли втримати її заледве два тижні: на них налетів Грегор Кліган і підняв на мечі весь гарнізон, включно з самим лордом.

— Дарі був зовсім хлопчак! — вжахнулася Кетлін.

— Отож-бо, до того ж останній у роду. За хлопця могли дати чималий викуп, але що важить золото для такого собаки, як Грегор Кліган? Присягаюся, хто зніме з пліч голову цієї звірюки, зробить шляхетний дарунок усьому королівству.

Кетлін знала про недобру славу сера Грегора, та все ж...

— Не кажи мені про голови, дядьку. Серсі вже нахромила Недову голову на кілок понад мурами Червоної фортеці, лишивши її на поталу крукам і мухам.

Навіть знаючи це, Кетлін досі не могла повірити, що Неда вже справді немає. Іноді вночі вона прокидалася в темряві в напівдрімоті, і на мить їй здавалося, що він тут, поряд.

— Кліган — не більш як знаряддя в руках лорда Тайвіна.

Вона була переконана, що справжня загроза — це Тайвін Ланістер, лорд Кичери Кастерлі, хранитель Заходу, батько королеви Серсі, сера