Читати книгу - "Сповідь з того світу"

Розділ 30

Сьогодення

Пан Гаврило знав, що Іванова «контора» була десь на майдані Гайдамаків, а його фонд притулився у тому самому приміщенні. Довго шукати не довелося: Гаврило невдовзі побачив вивіску і зайшов у потрібні двері.

Офіс був не бозна-який крутий: звичайна оргтехніка, скромні меблі, велике пластикове вікно, через яке всередину щедро вливалося сонячне проміння. Іван завше любив порядок і чистоту, працівники його, очевидно, були такими ж – усередині не було видно ні пилу, ні бруду. У кабінеті за столом сидів брат Івана – Микола. Говорив з кимось по телефону, а побачивши гостя, зробив жест рукою, аби Гаврило заходив усередину і сідав на диван.

– Так… Не знаю, таке питання може вирішити тільки наш Іван, ви ж розумієте, яка в нас зараз ситуація… Зачекайте, недавно ж була вже одна перевірка… Але ж…

Очевидно, співрозмовник поклав слухавку. Микола опустив телефон – був сам на себе не схожий.

– Що, пресують? – спитав Гаврило.

У відповідь Микола тільки рукою махнув:

– Не знаю навіть, що вам сказати, Гавриле Михайловичу. Навіть не знаю. Може, чайку бахнемо?

Пан Гаврило підвівся з диванчика і сів на стілець навпроти Миколи.

– Ну, можна і чайку.

Микола нахилився і натиснув кнопку електрочайника, що стояв на підвіконні.

– А я до тебе у справі, брате, тільки бачу, у тебе своїх проблем по саму шию. Знаєш, як кажуть: біда на двох – півбіди, а радість на двох – дві радості. Тому давай розказуй, що там.

Микола скрушно посміхнувся.

– Ех, якби мені хтось міг помогти… Може, коньячку до чаю?

– Миколо, ну, ти ж знаєш…

– А, вибачте, я забув, що ви не вживаєте.

Чайник закипів, і Микола розлив окріп у дві кружки, перед тим вкинувши туди пакетики з чаєм.

– Я, братику, вас із Іваном іще отакими пам’ятаю. І тата вашого покійного я колись на руках носив, а з дідом дружив… Повір, зла тобі не хочу.

– Та я розумію, – відповів Микола, простягаючи горня з чаєм та цукор. – Ви прийшли стосовно фонду?

– Прийшов…

– Тоді ви маєте мене зрозуміти: я не можу без Івана вирішити це питання. Іван лежить… Не час зараз говорити про справи, але вони пішли препаскудно: мене облягли з усіх боків, пресують, договори он скасовують, перевірки… А тепер ще й вас прислали…

Гаврило сьорбнув чаю, не посолодивши, поклав горня на стіл і спідлоба подивився на співбесідника.

– А мене ніхто не посилав: я сам прийшов. А фонд мусить далі працювати так, як за Івана було. Навіть ще ліпше. Щоб і не думав під когось лягати, як би тебе там не пресували. Он на Майдані люди стоять за нашу з тобою правду. Їм би допомогти якось: продуктами, грошима. Та й з Городка, із сіл добровольців позбирати: багато хто хоче їхати, тільки б організація… Був би Іван – уже б давно церковні дзвони били…

Микола дивився на Гаврила великими очима.

– Ну добре, а що мені робити?

– Подумай про те, що Іван твій у комі лежить через них. Його теж залякували, погрожували, хіба ні? Справа Івана має жити!

– Я не потягну. До того ж родина у мене, розумієте?

– А у твого брата її не було?

– Та я не про це. Просто Іван був інакшим. Він умів навколо себе зібрати людей, згуртувати їх, запалити – вони йшли за ним. Робота аж горіла у його руках, а всі справи ніби самі собою йшли. Я так не потрафлю…

Пан Гаврило ще сьорбнув чаю.

– Не будь малодухим – це великий гріх. Не втрачай ніколи надії, не бійся і не плач. І не проси. А як хочеш, аби тобі відчинили, – стукай у кожні двері: і що голосніше – то ліпше.

Микола так і не надпив свого чаю, тільки грів холодні від страху і відчаю долоні, тримаючись за гаряче горня. В очах його згасли ті вогники, натомість вселилася байдужість. Микола не сприйняв пана Гаврила серйозно, мовляв: «Балакати легко, а ти сам спробуй».

Зрозумівши це, пан Гаврило витягнув з кишені свій телефон, набрав чийсь номер і подзвонив.

– Алло! Привіт. Ти вдома?… Телевізор дивишся? І що, зручно на дивані?… А чи не час і нам на вулицю вийти?… Хіба ж у нас нема бандитів, хабарників, регіональних запроданців?… Тоді давай, збирай хлопців на неділю: будемо піднімати Городок!

Поклавши телефон до кишені, пан Гаврило поглянув на Миколу.

– То ти з нами, чи як?

Той посміхнувся:

– А що, разом воно якось веселіше…

– Тоді давай берися до справи! Тільки не забувай: усе має бути мирно. Виключно мир-но-о-о.

Розділ 31

Марія

Була глибока осінь: темна, мокра, холодна. Із темряви виривався вітер і бив до віконця, шмагав краплями льодяного дощу. Надворі неспокійно гавкав наш Бровко.

– Чого це він?

– Не знаю. Робота в нього така, – відповів Іван.

Околицею ходили новини, що на Польщу рушило турецьке військо. Ніби десь уже до Львова доходять. Розказували, ніби яничари й татарва шастають по селах і хапають людей у неволю. Польські пани обіцяли, що далі як за Львів їх не пустять, а якщо й так, то стіни Городка здатні відбити їхню атаку. Це трохи вселяло спокій, хоча про який спокій може ітися, коли війна на порозі.

Ми лежали удвох з ним у нашій хаті, на нашому ліжку. Я притулилася до його грудей і слухала серце – билося. Дихав Іван тихо, синочок солодко сопів у теплому запічку, набігавшись за цілий день. Я чомусь не могла заснути, очі свердлили ґреґар, вирізаний там хрест і рік побудови нашої новенької хати – 1671. У печі потріскували дрова, даруючи нашому дому затишок і тепло.

– Вечори такі довгі… Не те що влітку, – мовила я.

– Угу. Ціле літо гарували так, що очі тільки мріяли про спання. Коли ж тепер ніч стала довша, то й спати не хочеться, – при цих словах Іванова тепла рука полізла мені під сорочку. – Чим би то зайнятися?

Я спробувала стримати його руку.

– Ну-ну, чекай.

– Чого ж чекати? Хата в нас нова, Івасик підріс. У коморі припасу багато заготовано, хліб і паша у стодолі, приплід – у стайні, а дрова – у повітці. Ми добре потрудилися влітку…

Він обережно перекинув мене на спину, поцілував.

– То правда: добрий з тебе господар, – погладила я чоловіка по голові. Іван поцілував мене у шию, а тоді у груди, оголивши їх з-за сорочки.

– … То й подумалося, що Івасику братчика б змайструвати. Чи