Читати книгу - "Син"

Голос диктора, що долинав з радіо на кухні, розповідав щось про зростання числа випадків смертельних передозувань наркотиків в Осло, про зростання проституції і про втечу якогось в’язня, що розгулює на волі ось уже дві доби. Взагалі, у світі багато недосконалості. Ницості. Так багато всього влаштовано неправильно, неврівноважено, так бракує порядку, до якого слід би всім прагнути… І, стоячи там, на ґанку, в спогляданні ідеальної гармонії власного життя – родини, госпóди, розпорядку дня, – вона почула, як рипнула бічна хвіртка в акуратно підстриженому двометровому живоплоті, якою заходила здебільшого тільки прислуга.

Вона піднесла руку, щоб захистити очі від сонця.

Вузькою стежкою, вимощеною плитняком, ішов хлопець – на вигляд ровесник її сина. Тож її перша думка була: це котрийсь із приятелів Івера-молодшого. Вона обсмикнула фартух. Гість уже підійшов ближче, і вона зрозуміла, що він на кілька років старший за її сина і вбраний у речі, які не став би носити ні сам Івер-молодший, ні будь-хто з його друзів: немодний коричневий, у тоненьку смужку, костюм і сині кросівки. Він мав червону спортивну торбу через плече, й Айнете Іверсен подумала, чи він не зі Свідків Єгови, але тут-таки пригадала, що вони завжди тримаються попарно. Він також не схожий був на комівояжера чи роздрібного торгівця. Він підійшов до ґанкових сходів.

– Чим я можу вам допомогти? – послужливо запитала вона.

– Чи тут мешкає родина Іверсенів?

– Саме тут. Але якщо вам потрібні Івер-молодший або мій чоловік, то ви щойно розминулися з ними.

Вона показала рукою через сад, у бік шляху.

Хлопець кивнув, засунув ліву руку в спортивну торбу і щось витягнув з неї. Відступивши трохи ліворуч, він націлив на неї це щось. Айнете ніколи в житті ще не випадало опинитись у такому становищі. Але ж у неї не було жодних порушень зору, вся її родина мала чудовий зір. Тому вона ні на мить не ставила під сумнів те, що бачили її власні очі. Їй перехопило подих, і вона автоматично позадкувала до відчинених дверей у передпокій.

Він тримав пістолет.

Вона відступала в будинок, не спускаючи очей з хлопця, але ніяк не могла упіймати його погляд.

Щось бабахнуло, і вона відчула удар, ніби хтось штовхнув її в груди, а вона, заточуючись, і далі задкувала крізь двері. Нездатна контролювати свої онімілі кінцівки, вона ще трималась на ногах, уже в передпокої. Вона скинула руки вперед, намагаючись відновити рівновагу, і відчула, що її ліва рука зачепила одну з картин на стіні. Вона ще встигла всунутись у кухонні двері і аж там упала, заледве відчувши, що, падаючи, вдарилась головою об кухонний стіл і зіштовхнула кришталеву вазу, що на ньому стояла. Та вже лежачи на підлозі, з головою, притиснутою до долішньої шухляди таким чином, що вимушено дивилась просто перед себе, на своє тіло і підлогу, вона побачила квіти. Стокротки, розкидані серед битого кришталю. І чудернацьку червону троянду, що розквітала просто на її білому фартусі. Вона подивилась у бік вхідних дверей і побачила силует голови того хлопця. Вона бачила, як він повернув у бік кленів ліворуч від вистеленої плитняком стежки. Потім нахилився і зник. І вона молилася Богу, щоб не з’являвся знову.

Вона спробувала підвестись, але чомусь не могла поворухнутись: так ніби її тіло відімкнули від її мозку. Вона заплющила очі й відчула біль. Такий біль вона відчувала вперше. Він наповнив усе її тіло, що, здавалось, ось-ось розірветься навпіл, а тоді воно оніміло і стало наче чужим. Новини по радіо закінчились; знову передавали класичну музику. Шуберт, «Abends Unter Der Linde».

Вона почула поруч м’які кроки.

Кросівки ступали по кам’яній плитці.

Вона розплющила очі.

Хлопець ішов до неї, але його погляд був зосереджений на чомусь, що він затиснув між пальцями. Стріляна гільза; вона бачила такі, коли вони родиною їздили восени на полювання в Гарданервідда, до свого мисливського будиночка. Він кинув гільзу в червону торбу і витяг пару жовтих господарчих рукавичок і вологі серветки. Він присів навпочіпки, надів рукавички й витер щось із підлоги. Кров. Її кров. Тоді протер вологими серветками підошви свого взуття. Айнете зрозуміла, що він прибирає сліди. Як професійний кілер. Той, хто не хотів би залишити по собі жодних речових доказів. Або будь-яких свідків. Вона б мусила відчувати страх. Натомість вона не відчувала зовсім нічого. Точніше, вона була здатна лише спостерігати, помічати, міркувати.

Він переступив через неї і повернувся в коридор, до ванної кімнати і спалень. Він залишив двері відчиненими. Айнете спромоглась повернути голову. Хлопець витрусив її торбинку, яку вона залишила на ліжку: вона планувала поїхати в місто, щоб купити спідницю від Фернера Якобсена. Він забрав її гроші з гаманця і відкинув решту. Підійшов до комода, витягнув спершу горішню шухляду, а потім – другу згори, де, вона знала, він надибає її скриньку з коштовностями. Неоціненні сережки з перлинами, що вона успадкувала від бабусі. Неоціненні, але не безцінні: чоловік оцінив їх в експерта у двісті вісімдесят тисяч крон.

Вона почула, як її коштовності брязнули у спортивну торбу.

Він зник у ванній кімнаті. Тоді вийшов, тримаючи в руках зубні щітки – її, Івера та Івера-молодшого. Він, мабуть, або страшенно нужденний, або страшенно заблуканий, або ж і те й інше разом. Він підійшов до неї і нахилився. Він поклав руку їй на плече.

– Болить?

Вона змусила себе заперечно похитати головою. Вона не хотіла подарувати йому таке задоволення.

Він простягнув руку, і вона відчула гумову рукавичку на шиї. Його великий і вказівний пальці намацали її сонну артерію. Він намагається її задушити? Ні, він натискав не дуже сильно.

– Ваше серце невдовзі перестане битися, – сказав він їй.

Потім підвівся і пішов назад до вхідних дверей. Ретельно витер дверну ручку і клямку вологою серветкою. Зачинив за собою двері. Потім вона почула, як грюкнула хвіртка. А тоді Айнете Іверсен відчула, як це відбувається. Холод. Спершу задубіли ноги і руки. Далі задубіння поширилось на голову, на шкіру голови під волоссям. Холод прокладав собі шлях до її серця з усіх боків. А за ним прийшов морок.

Сара подивилася на чоловіка, що сів у метро на станції «Хольменколлен». Він зайшов у сусідній вагон – у той, з якого вона щойно перейшла в