Читати книгу - "Катар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тут хтось був?
— Так, а звідки ви знаєте?
— Я чув дзвінок.
— Так, — сказав він іще раз і розповів, що сталося. Практикант почув дзвінок, але не міг відразу піти до приймальні, бо стояв на стільці, відчинивши для обшуку розподільчі щитки. Відвідувач, чуючи брязкіт і гадаючи, що то Прок, голосно сказав:
— Ну, що там? Як ви почуваєте себе сьогодні, любий мій Дьюдонне?
Практикант увійшов до майстерні і в приймальні побачив чоловіка середніх літ, без капелюха, той здригнувся, наче хотів тікати до дверей. А все через випадок. Люди з бригади наркотиків звичайно ходять в цивільному, але саме того дня мало відбутися урочисте нагородження одного з їхніх працівників, і всі мали прийти в мундирах для його вшанування. Оскільки урочистість мала початись о четвертій, практикант, щоб заощадити час, пішов зі мною в мундирі.
Отже, того відвідувача злякала поліцейська форма. Він сказав, що хоче забрати віддані в ремонт окуляри, і показав квитанцію й номерок. Агент відповів, що власник майстерні захворів, і тому, на жаль, окулярів він не отримає. Таким чином, було сказано все. Але клієнт не виходив. Нарешті, стишивши голос, він запитав, чи Прок захворів раптово. Агент відповів, що раптово.
— Це щось серйозне?
— Досить серйозне.
— Я… дуже потребую цих окулярів, — пробелькотів відвідувач аби щось сказати, очевидно, не зважуючись запитати про щось інше.
— Він… живий? — запитав він зненацька.
Це вже моїй людині зовсім не сподобалося. Не відповідаючи, практикант поклав руку на дошку, що закривала прохід до приймальні, бо в нього виникло бажання глянути на документи відвідувача. Але той, крутнувшись на місці, швидко вийшов. Доки агент відімкнув защіпку, доки підняв дошку й вибіг на вулицю, відвідувач безслідно зник. Була саме четверта, люди поверталися з роботи, сіяла мжичка, і по тротуарах сунув натовп.
Мене трохи розгнівало, що практикант дозволив йому втекти, але нагінку я відклав на потім. Адже у нас була ще книга замовлень. Я запитав практиканта, чи запам’ятав він номер квитанції, яку показував той чоловік. Ні, він не звернув уваги. За останні дні в книзі було багато записів, позначених лише ініціалами клієнтів. Отже, це давало небагато. Те, за що можна було зачепитися, було розпливчасте, мов хмаринка, — відвідувачева поведінка. Певне, добре знав Прока, коли звертався до нього на ім’я. Врешті я почав занотовувати, не дуже сподіваючись на успіх, останні записи з книги. Чи квитанція на окуляри не могла бути лише вигідним приводом? Наркотики можуть бути сховані у тайнику, якого не знайдеш за день, якщо його влаштовували фахівці. Квитанція могла бути фіктивною. Що я тоді думав про загиблого? Власне, й сам не знаю. Зрештою, якщо я навіть доти помилявся щодо особи оптика і майстерня служила переправним пунктом, то геть безглуздо було б припускати, що Прок, отримавши партію товару, попробував його першим і тому отруївся. Товар міг бути фальшивий, таке траплялося. Але такого, щоб торгівці чи посередники самі вживали наркотики, не траплялося — вони надто добре знають про наслідки, щоб спокуситись. Я не знав, що й думати, коли агент допоміг мені: пригадав, що, незважаючи на дощ, відвідувач не мав ні капелюха, ні парасолі, а його плащ, ворсистий редингот, був майже сухий. Машиною приїхати він не міг, бо вулиця була перерита. Отже, цей чоловік жив десь неподалік. Його знайшли на п’ятий день. Як? Досить просто. Зі слів практиканта виготовили робочий портрет розшукуваного, і детективи обійшли з ним консьєржок на рю Амелі. Це був неабихто — вчений, доктор хімічних наук Дюнан. Жером Дюнан. Переглянувши книгу замовлень, я зауважив дивну річ: ініціали Ж. Д. фігурували в усіх трьох днях напередодні приступів у Прока. Доктор жив за кілька будинків по той бік вулиці. Я пішов до нього задовго перед обідом. Він сам відчинив мені. Я одразу ж упізнав його з портрета наших фахівців.
— Ага, — промовив він, — заходьте…
— Ви сподівалися цього візиту? — запитав я, йдучи за ним.
— Так. Прок живий?
— Вибачайте, але це я хотів поставити вам кілька запитань, а не відповідати на ваші. На якій підставі ви вважаєте, що Прок може не жити?
— Тепер я не відповім на запитання. Найважливіше, комісаре, щоб ця справа не набрала розголосу. Бережіть її від преси. Це була б біда.
— Для вас?
— Ні, для Франції.
Я не надав ваги цим словам. Але більше нічого з нього не витяг.
— На жаль, — сказав він, — якщо я й буду говорити, то лише з вашим шефом у Сюрте, до того ж після дозволу свого керівництва
Більше він не сказав нічого. Боявся, що я належу до поліцейських, які постачають пресу сенсаціями. Це я зрозумів згодом. Мали ми з ним клопотів! Врешті зробили так, як він хотів. Мій шеф зв’язався з його керівництвом, а згоду на його свідчення мусили давати два міністерства.
Доктор Дюнан займався пошуками препаратів, так званих психотропних депресорів, які у вигляді газу чи пилу вражають мораль і волю живої сили противника. Що ж ми врешті довідалися? Пообіцявши дотримувати таємниці, ми дізналися, що доктор Дюнан уже більше чотирьох років працював над синтезом такого депресора. Виходячи з певної хімічної сполуки, він отримав багато похідних. Одна з них впливала на мозок саме так, як потрібно. Але лише у величезних дозах. Її треба було їсти ложками, щоб з’явилися характерні симптоми: спочатку фаза збудження й агресивності, згодом — депресія з переходом до гострої манії самогубства. В подібних обставинах на потрібний шлях часто виводить випадок. До вихідної сполуки додають різні хімічні групи й вивчають фармакологічну дію похідних. Це може тривати роками, але сполуку з потрібними властивостями можна отримати й відразу. Перша можливість, звичайно, більш вірогідна.
Доктор Дюнан через сильну короткозорість постійно носив окуляри, отож протягом останніх років не раз був клієнтом Прока. Не мігши й кроку ступити без окулярів, мав їх аж три пари. Одною користувався, другу, запасну, носив з собою, а третю тримав дома. Таким обачним він став відтоді, як одного разу розбив окуляри в лабораторії й мусив припинити роботу. Власне, недавно, три тижні тому, з ним трапилося те саме. В інституті Дюнан працював у цілковитій ізоляції. Входячи до лабораторії, він переодягався з голови до п’ят — мав там навіть спеціальне взуття й білизну, а всі свої особисті речі на час занять залишав у вбиральні, відділеній від місця роботи компресійною камерою. Працював у прозорому пластиковому шоломі, куди по спеціальному гнучкому шлангу подавалося повітря. Ні його тіло, ні окуляри не стикалися з речовинами, які він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Катар», після закриття браузера.