Читати книгу - "Ураган"

Дерев’яні містки. Вихід із кар’єру. Нарешті!

Я вже не біг — швидко пішов. Потяглися вулиці околичного кварталу. Пил, бензиновий гар, випари асфальту.

Я сторожко роззирнувся. Здається, засідки нема. Не встигли, знов спізнилися. Можливо, за кілька хвилин вони й налетять сюди, але ці короткі хвилини врятують мені життя.

Я перейшов вулицю і поспішив до зупинки автобуса. Хорти спізнилися хвилини на дві. Коли я був уже на зупинці, до виходу з кар’єру під’їхало шевроле. Троє молодиків вистрибнули з нього.

Можливо, що це не поліцейські нишпорки, а люди Поводиря, та мені тепер байдуже. Я вдивлявся в глиб вулиці — автобуса не було. Довелося йти. Завернув за ріг. Вулиця була гомінка, людна, треба було поспішати. Світлофор горів червоним, але я рішуче ступив на бруківку, не звертаючи уваги на свистки регулювальника, що сидів у своєму “гніздечку”, на рівні другого поверху. Все одно він полінується виходити, та й не встигне мене затримати.

Ще кілька поворотів, і я на базарі — такому собі стихійно виниклому торжищі.

Проштовхуючись крізь різношерсту юрбу, помічаю і жевжиків в урочисто чорних костюмах, і перекупок в за-хвеськаних довгих спідницях, і якихось дженджуристих молодиків у розшитих барвистих жилетах. Груди святково вдягнених міднолицих метисів — акдайців — буди розцяцьковані срібними монетами і дешевим намистом. Тут і там вешталися жебраки. Багатіїв не було — не той район.

На обличчях у декого — розмальовані маски — певно, у акдайців було свято. Акдайці — християни, проте в їхніх звичаях багато язичеського, що передавалося з покоління в покоління. Вони ще зберігали рештки своєї історії, культури…

Цікаво було подивитися б зараз у дзеркало — мабуть, мене й не відрізниш од акдайця — обличчя вкривала густа червоняста курява, яка осіла ще в кар’єрі.

Озираюся. Неподалік зупинилося знайоме мені шевроле. Невже натрапили на мій слід? Зриваю з акдайця маску, і, поки той не оговтався, надіваю її собі на обличчя, намагаюся загубитися в натовпі. Проштовхуюся в самісіньку гущавину. Юрба кудись та винесе мене.

Хтось підносить мені до рота пляшку з касфою — горілкою, яку виготовляють із насіння сорго, кукурудзи та земляного горіха. Машинально ковтаю раз, удруге. Вогняна рідина обпікає горло, і я мимохіть відхиляюсь.

У голові шумить од галасу, од кількох ковтків касфи. Я не повинен розпорошувати уваги, бо кожна мить може бути останньою в моєму житті. Навіть незначне сп’яніння тепер небезпечне для мене. Раптом почулися звуки тамтамів. Хтось поруч мене уже підспівує. Відчуваю, як і я мимовільно проймаюся ритмами дивної мелодії і рухаюся влад їм.

“Зупинися! — наказую собі. — Ти ж цивілізована людина, відомий учений, невже станеш первісною людиною? Поки тебе не зрадила точність і вишуканість думки, ти ще можеш урятуватись. Але начувайся, якщо сп’янієш! Тебе схопить або поліція, або люди Поводиря. Одним ти потрібен живий, другим — мертвий, проте кожен із них багато дасть, щоб мати таку здобич. Для тебе, звичайно, краще, якщо ти попадеш їм до рук мертвий, та ще краще, коли пощастить взагалі вислизнути з їхніх пазурів. Ти завжди вмів знаходити вихід із скрути — знайди і цього разу!”

Неймовірним зусиллям волі я примусив себе не піддаватися гіпнозу натовпу. Якісь дивні вигуки, стогін, харчання чути було навкруги. Зараз усе завмерло, і тільки якийсь старий акдаєць на високих нотах вигукував прадавню молитву:

— О ви, ті, що прийшли з неба! О ви, ті, що покинули землю й піднялися на небо! Озирніться! Ми пам’ятаємо, як ви вийшли з небесного яйця, ми знову бачили вас!..

Я згадав, як показували по телевізору зустрічі космонавтів — люди в скафандрах виходили з люків зоряних кораблів. Зараз те, кимось, можливо, бачене, оздоблювалося фантастичними подробицями — наче у сні.

— О білолиці зоряні люди! — лементували акдайці. — Ви принесли нам радість і добро! Багато-багато милостей дали ви нам — навчили читати й писати, подарували насіння сорго і кукурудзи, пояснили, як із каменю можна видобути хліб і воду. Ви дали нам безліч багатих дарунків і силу-силенну яскравого намиста.

— О-у-гу! У-гу-о! — підхопив натовп останній вигук старого.

Можливо, ця молитва не так уже й відрізняється від інших молитв, що їх виголошують у церкві чи в костьолі. В основі їх — одні й ті ж спогади?

Я розмірковував над своєю скрутою.

Чи врятує мене маска, чи допоможуть вихиляси і пританцьовування, до яких я мусив був удатися. Можна було б із певністю сказати: “Так!”, аби я знав точно, що на мене полюють поліцейські, а не люди Поводиря. Для тих нема ніяких засторог, маску вони можуть просто зірвати.

Натовп виніс мене на площу. Виправдалися мої найгірші передбачення. Тут таки діяли люди Поводиря. Щоправда, масок вони не зривали, але до кожного, хто видавився їм підозрілим, кидалися з обіймами два дужих молодики, третій тицяв обранцеві до рота пляшку з касфою і непомітно зсував маску.

Я вперся ногами в брук, щоб натовп тісніше огорнув мене, а не виштовхнув, наче корок. У руці я стиснув ніж — великий палець завмер на кнопці, що вивільняє лезо.

Проте доля всміхнулася мені й цього разу. Натовп так ущільнився навколо мене, що здорованям Поводиря важко було протиснутися до мене. До того ж я вільною рукою обіймав якогось високого підпилого акдайця, а з другого боку мене обіймав метис, прикрашений намистом із ложок, виделок та дрібних монет. Мабуть, він начепив на себе увесь свій пабуток.

Аж ось один із молодиків Поводиря зупинив на мені свій погляд і щось мовив до своїх товаришів. Невже упізнав?

Я прихилився до акдайця, підспівуючи його безладній пісні:

— Гой-уе! Гой-у-у!

І все-таки двом хлопцям Поводиря пощастило проштовхатися до нас. Вони подали нам блискуче намисто і, коли ми шанобливо брали його, швидко зазирнули під маски акдайців. Мене вони не зачепили. Нас знову підхопив натовп.

У руках я тримав останній дарунок Поводиря — дешевеньке скляне намисто, як ті, що давно колись заповзятливі люди обмінювали тут на золото. Вони й тепер хотіли б здійснити такий обмін, хіба що трохи складніший: намисто — моє життя — золото…

Посланці Поводиря позирали нам услід, і не знати було, чи таки й справді вони не впізнали мене, чи щось собі намислили.

Разом із підпилими акдайцями я непевною ходою ішов по тихих вуличках, де жили робітники копалень. Для них англійська компанія побудувала невеличкі будинки з гарненькими