Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Нараз почулося “бе-е! бе-е!”— і ввійшло кілька сніжно-білих овець, яких вів великий чорний, мов вугіль, баран. Одна вівця несла скатертину з вишитими по краях зображеннями тварин; інші несли на своїх широких спинах таці з дерев'яними чашками, тарілками, виделками та металевими ножами, — все це собаки взяли й швидко накрили столи. Ці столи на підпірках були зовсім низенькі, й навіть Більбо міг зручно сидіти за таким столом. Один поні присунув дві невеликі лавки з низькими очеретяними сидіннями й короткими товстими ніжками для Гандальфа з Торіном, а потім поставив біля дальнього кінця столу великого чорного Беорнового стільця — теж низького, на якому вмостився господар, простягти свої величезні ноги попід столом. Оце й були всі стільці, що господар тримав у передпокої, а зробив він їх низькими, як і столи, напевне, задля зручності чудових тварин, котрі йому слугували. А на чому ж посідала решта? Про решту не забули теж. Інші поні вкотили схожі на барабани гладенькі кругляки, досить низькі навіть для Більбо, тож невдовзі всі мандрівники сиділи за Беорновим столом — скільки років цей передпокій не бачив такого численного товариства!

Там вони й повечеряли чи пообідали — розкоші такої не знали, відколи покинули

Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше — про темний і небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один день їзди, заступаючи шлях на схід, — про жахливий Чорний ліс.

Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився, — в передпокої у нього не було нічого, зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.

Довго сиділи вони за столом перед дерев'яними келихами з медовим трунком.

Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум'я. Стовпи-колони височіли довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум — неначе вітер шумів у гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а перегодом він здригнувся й прокинувся.

Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.

Над вереси той вітер мчав,

А в лісі й лист ще не дрижав,

Спадали тіні в безгомінні

І вуж нечутно плазував.

А вітер мчав з холодних гір,

Котивсь, мов вал, ревів, як звір;

Завило гілля від безсилля,

Злетіло листя ген до зір.

Від заходу на схід той вітер

Усякий рух загладив, витер;

На голоси свої усі

Заголосив, несамовитий.

Припали трави до землі,

Комиш у вітра на крилі,—

Над хвилі гребінь в зимнім небі

Рве хмари на шматки малі.

Понад Самітною горою,

Понад драконською норою,

Де валуни ще з давнини,

Летів, де дим курить порою.

Та ось уже тікає пріч

До моря, де панує ніч.

Ось виплив місяць, зорі світять,

Із темрявою віч-на-віч…

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

— Час нам уже спати, — оголосив він. — Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.

Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.

Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур.

Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:

— Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.

— Сніданку! — підскочив Більбо. — Де сніданок?

— Майже весь у наших шлунках, — відказали інші гноми, снуючи передпокоєм. — А те, що зосталося, — надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.

— А Гандальф де? — запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.

— О! Десь блукає, щось шукає,— відповіли йому.

Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.

Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.

— Де Беорн? І де це ви були цілий день? — загукали гноми.

— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.

Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а