Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Немає нічого простішого, — відмахнувся Руслан. — Якщо треба від мусорів відмазати — я тебе відмажу. А мої люди що завгодно підтвердять. Що ти голою перед ними цілий вечір танцювала і вони з тебе очей не спускали в день убивства!

— Ні, голою — це мабуть занадто… — жінка припала до баночки з охолодженою кока-колою. — Але, у принципі, твоя ідея мені подобається.

Міні-холодильник у люкс-салоні «Шевроле» чудово прохолоджував напої. Спустошивши баночку, жінка відчула бадьорість. Працювати з Русланом було приємно і зовсім не нудно.

— Ну нарешті, — Руслан аж підскочив з радості. — Приїхав, дорогенький! А то я вже затурбувався, чи не сталося чого? Раптом його там у Японії вколошкали? Я чув, там теж мафія, і ще яка! Тільки не пам’ятаю, як називається…

— Якудза, — нагадала жінка.

— Та й на Алтаї теж, між іншим, мужики люті, — додав Руслан дещо замислено.

Вона відразу впізнала свого клієнта. Шляхетна постава, пружна хода, жести і міміка людини, впевненої в собі й у своїх силах. Двобортний піджак світло-кавового кольору, білі штани, легкі літні туфлі. Навколо метушаться охоронці. Сьомий біжить попереду з ноутбуком. Третій з похоронним обличчям пильно зиркає на всі боки. П’ятий несе дорожню сумку з натуральної шкіри. А де ж Другий? Де Четвертий? — насторожилася жінка.

На руці клієнта висіла Марина Солянська — колишня утриманка, а віднедавна законна дружина. Марина не літала з Риковим до Японії, а приїхала в аеропорт повиляти хвостом перед своїм грошовим мішком.

Ця Марина жінці ніколи не подобалася. Типова мисливиця за великими грошима. Тільки дуже дурна і наскрізь фальшива. Фальшивий голос, фальшиве обличчя, наштукатурене тонною косметики, фальшиві слова, фальшива освіченість і фальшиве кохання. Не встигла школу закінчити — і відразу на полювання.

— Ну що, тепер ми можемо їхати, — повідомив Руслан. — Тобі куди?

— Мені туди ж, куди і тобі. Їдьмо до мене додому. Вибудовуватимемо мені алібі. Ми ж із тобою, не забувай, тепер немовби коханці. Інакше чого б ти в мене стирчав вечорами? А потім, коли ми все з’ясуємо, відвезеш мене на роботу.

— Ага! Із задоволенням буду твоїм коханцем! — Руслан розтягся в чарівній, хоч і дещо розв’язній усмішці. Потім ніби ненароком поклав руку на коліно жінці і запитав:

— А кава в ліжко буде?

Валерій Полур’янов після роботи із сусідами і родичами убитого (крім Нержина, якого взяв на себе Туполєв — Нержин більше підходив до справи Хайдарова) відразу приступив до спілкування з Геною Шкворниковим.

— У вашого компаньйона виявлено сім тисяч доларів готівкою. Я впевнений, що за документами вашої фірми такі зарплати не нараховувалися і податки, відповідно, з цих грошей не сплачувались. Звідки вони взялися в Роговцева?

— Сім тисяч доларів? — недовірливо перепитав Гена.

— Так. Можу показати протокол за підписами понятих.

— Громадянине слідчий, повірте, я уявлення не маю, звідки ці гроші взялися в Юри.

— Не вірю, — відрізав Валерій. — Але якщо ви не хочете добровільно допомагати слідству, доведеться робити це під тиском фактів. Як засвідчили сусіди Роговцева, ви спілкувалися з ним досить часто.

— Звісно, як його компаньйон і друг.

— Скажіть, чому тоді, «як його компаньйон і друг», ви сварилися з ним минулого тижня? Сусіди чули у квартирі Роговцева ваш лемент, цитую: «Та він тобі за таку волинку яйця відірве!» Хто «він»? І за яку «волинку»?

У цей час на столі задзвонив телефон.

Це був Туполєв.

— Чуєш, Валеро, я щойно говорив з Нержиним, це двоюрідний брат Роговцева…

— От і нові дані приспіли, — посміхнувся Полур’янов. — Факт гострого фінансового дефіциту фірми «Юрген» установлено. Зокрема, ваш компаньйон позичав гроші навіть у свого двоюрідного брата. А потім раптом їх повернув, у суботу, через два дні після того, як позичив. Питання: навіщо він так терміново їх брав і чому так швидко повернув? І ще: чому він говорив, що поверне гроші у вівторок, якщо справи підуть добре? Що скажете, Шкворников?

— Чесно кажучи, щодо вівторка, як мені здається, Юра просто тріпався. Не могли в нас піти справи так добре і так швидко при будь-якому розкладі. Єдине — може, він сподівався, що у вівторок удасться домовитися про велику партію товару. Але збувати його довелося б не менше місяця.

— Ну і як? Без Юри не домовилися?

Гена зам’явся:

— Розумієте, без тих грошей, що їх мав привезти Юра, домовитися було неможливо.

— Хабар?

— Часткова передоплата готівкою, яка так і не відбулася.

— Добре, добре, — махнув рукою Полур’янов. — Ще раз запитую: у кого, крім брата, Юра позичав гроші? Юра, а не ви, зрозуміло?

Гена явно розслабився.

— Власне, Юра був членом якогось клубу, «Флоренція» чи що. Наскільки мені відомо, по-дрібному він позичався саме там.

— У кого конкретно?

— Не знаю. Юра взагалі про цей клуб не розводився. Просто іноді на запитання: «Куди ти зараз?» — відповідав: «У клуб».

— А що таке у вашому розумінні — по-дрібному?