Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Перший виконував тільки роль компаса.

«Якщо збираєшся вижити, не допусти, щоб хоч хтось дізнався про твоє існування — про таке існування».

У звичайному житті вийти з дому здавалося просто і природно. Тепер це було неможливо й навіть небезпечно; квартира тепер була його Притулком, за межами якого з ним могло статися все що завгодно.

Тому, якщо він хоче вижити, мусить навчитися керувати цією неслухняною машиною — власним тілом, — приймаючи команди мозку, немов із пульта керування, розташованого на Місяці.

Але виникли й інші проблеми. Плоть, що роздулася, почала розкладатися: процес торкнувся, на щастя, тільки верхніх шарів, там, де шкірний покрив розійшовся, наче стара тканина. Як швидко й далеко це прогресуватиме, Герман міг лише гадати.

Далі. Він зовсім не уявляв, як і чим підтримувати свій організм. Ні води, ні їжі його тіло не приймало. І не потребувало.

І останнє: вже найближчим часом хто-небудь міг зацікавитися тривалою відсутністю Германа. З усіма наслідками, що звідси випливають.

Ліза, Алекс, Карина… Хто-небудь із сусідів? Та хто завгодно!

Існувала навіть гіпотетична ймовірність, що його могли випадково знайти. Наприклад, квартирний злодій. Чому б і ні? Навряд, чи така можливість була менш реальною, ніж те, що відбувалося з ним останнім часом. Квартирний злодій… Гм! Це, мабуть, було б навіть потішно. Ласкаво просимо…

«Коротше, я збираюся вижити… — вкотре нагадав собі Герман, — і протриматися якомога довше, у мене ще є певні справи…»

На тому боці Межі.

— Туп-туп!.. — уголос розсміялася істота, схожа на дивовижну надувну ляльку, виваляну у відходах бойні.

— Туп… ту-уп… — його голос потонув у тиші темних кімнат із щільно закритими шторами на вікнах — у просторому склепі з непотрібними зручностями, оточеному сотнею людських осель.

Першого дня Герман навчився ходити без опори. Предмети чимдалі рідше випадали з рук; найбільші труднощі виникали з легкими речами.

Він перекидав стільці, постійно чіплявся за що-небудь, разів двадцять падав сам. Залишалося тільки сподіватися, що сусіди не звернуть уваги на всі ці стуки-грюки. Прийшов час прикидатися, що хазяїн квартири в безстроковому від’їзді. З наступного дня він вирішив більше не включати світла.

Герман сидів спостерігаючи, як кімната поступово тоне в сутінках. М’язи й суглоби відзивалися тупим болем на кожен рух — результат його тренувань останні два дні.

Потім, завагавшись, він увімкнув телевізор, зменшивши звук «ящика» до мінімуму. Зображення на екрані неприємно здивувало розмитістю барв і контурів. Він натиснув на кнопку автонастроювання, але це нічого не змінило. Здавалося, екран видно через скляну призму, наповнену водою.

Герман раптом підскочив і кинувся у ванну, де безпечно можна було включати світло.

Тільки цього йому не вистачало: невже він утрачає зір!?.

Він уже позбувся двох відчуттів із п’яти. І чорт забирай! — тільки не втрата зору! Він просто не може після всього ще й осліпнути!..

Однак у ванні швидко з’ясувалося, що його зір у повному порядку.

Результат негативний.

Повернувшись у вітальню, Герман, не включаючи світла, почав шукати інструкцію до телевізора.

«Тебе не дивує, що ти зміг її відшукати практично в повній темряві, га?..»

Його зір мінявся…

«Ти за Межею — не забувай, тут усе можливо…»

Герман тільки заснув, як його розбудив наполегливий дзвінок у двері.

Він подивився на годинник: дванадцята ночі.

Що й кому може бути треба в такий час?..

Поки він думав, у двері подзвонили знов, іще наполегливіше.

Намагаючись не шуміти, Герман піднявся й обережно попрямував до дверей. По дорозі він зачепив ніжку стільця — той нахилився, але не впав, а тільки вдарив дерев’яною спинкою об край тумбочки, видавши глухий стукіт, що в тиші ночі пролунав занадто голосно. Герман подумки вилаявся.

Дзвінок пропищав утретє, коли він уже нахилявся до дверей, заглядаючи у вічко.

Ліза…

Якого чорта треба знову цій прилипливій суці?!

Герман здогадувався. Він спостерігав за нею через вічко, розраховуючи, що не дочекавшись відповіді, вона піде.

— Германе, відчиніть, я за вас хвилююся, — сказала вона досить голосно. — Відчиніть, я знаю, що ви удома… — звичайно, вона не могла не почути, як він зачепив стілець…

Його охопило почуття безпорадності: «Якщо я їй не відчиню, вона може…»

Немов підтверджуючи його думку,