Читати книгу - "Чарівна брама"

«Ні, білу». А третя кричить: «Рябу хапаймо!» Поки отак репетували, то всі корови розбіглися. Він за ними — налетів на сусідів хлівець. Розніс його на друзки спересердя. У хлівці кури сиділи, то порозліталися, а от півень, знаєте причепівських півнів, їх навіть собаки бояться, то одній голові він ледь очі не повидовбував.

— І що, ніякого порятунку від того Змія немає?

— Е, не кажіть, наші люди не в тім'я биті. Є у нас хлопець один — Іванко-ковалик. Розумний хлопець, хоч і молодий. Він одразу сказав: «Як на сердитих воду возять, то й ми повозимо». Прорізав у дверях кузні три дірки, важеля хитромудрого приробив і пішов туди, де Зміюка спав.

Той якраз у ставку греблю прорвав, воду спустив і всю рибу зжер. А ковалик його кропивою — хльось! — по носі одному, і по другому, і по третьому. Змій спросоння не розібрав, хто це до нього так непоштиво. Озвірів! А Іванко не чекав, поки і його з'їдять, ноги в руки — і до кузні. А там за двері заховався, клямку накинув і зсередини дражниться: «Ти, дурепа триголова, в кожній голові полова!» Змій у три голоси кричить: «Розірву! З'їм!» А Іванко: «Добре, їжте, тільки не всі одразу. Хто перший?» Всі три голови: «Я!» — і впхалися у ті дірки. Ковалик важеля опустив, змій туди-сюди смиконувся, а голови — в ярмі залізному, та ще й заговореному. Отже, три дні зміюка на Причепівку працював замість горна. Він як Іванка бачив, то таким вогнем дихав, що будь-яке залізо враз розпікав.

— Тільки три дні?

— Три. Бо на четвертий уночі в селі чужинці з'явилися мов з-під землі. Визволили Змія і разом з ним зникли. І дивно якось: доскакали до кургану, а там як у яму провалилися. Але ж знаю, що ніякого провалля там немає.

— Є там провалля, — почувся ззаду голос козака Мамая. — Тільки не просте, одразу й не побачиш.

Доки причепівський дядько розповідав про місцеві події, козак Мамай і Юра вийшли з хати вже зодягненими до походу і при зброї.

— Як вони до вас пробралися повз варту, — продовжив Мамай, — це вже я сам бачив. Чужинці спочатку на гадюк перекидаються і проповзають тихенько, куди їм треба, а вже потім обертаються чи на людську, чи на вовчу подобу. А оте провалля на місці не стоїть, а весь час ніби повзе. Вперше воно в степу виринуло, там, де я Богдана зустрів. Крізь нього спочатку роз'їзд проскочив. Ну, його ми швидко подолали. Та за ним ціла орда ринула зі Змієм та іншою нечистю. Жабу пам'ятаєш? Отой хлоп нечемний, якого я на жабу обернув, але лише на три дні — він із ними був, напевне, за розвідника. Довелося нам аж сюди, до лісів відходити. Кепсько… До Чарівної брами ще один день іти. Як вони туди прорвуться, то не знаю, що вже діяти.

— Змія я на себе візьму, — сказав Юра, сідлаючи коника, — цього разу він од мене не втече.

— А от і втечу! — подало голос телятко-змієнятко, але про всяк випадок заховалося за бабу Франю.

— До чого тут ти, — відмахнувся Юра, — коня кують, а жаба ногу підставляє.

— Я не жаба! — образилося змієня.

— Ти не жаба, ти у нас — юний орел. Хочеш, будеш за розвідника?

Змієнятко застрибало від радості й замахало крилами, знявши хмару пилюки. Всі закашляли і зачхали.

— Ану, юний орле, крильця маєш — лети, бо ось я зараз віника візьму, — насварилася баба Франя.

Змієнятко крутнулося, злетіло вище груші, на якій досі сидів переляканий кіт Циган, чмихнуло, від чого Циган одразу опинився на землі, й радісно заверещало:

— Ну то що, дядьку Юро — я не так літаю? — і зникло з хмарками.

— Уїв-таки? — озирнувся козак Мамай до Юри.

— А таки уїв.

— Ну, то поїхали, бо своїх не доженемо.

За вершниками тільки курява знялася на шляху і довго не осідала…

— А це що за чудасія котиться? — здивовано озвався рибалка Петро, який досі сидів на призьбі, не втручаючись у розмову.

Стежкою до воріт котилася химерна колюча куля, яка підстрибувала і ойкала на додачу. Коли вона нарешті підкотилася до ніг баби Франі, всі роздивилися, що куля ця з реп'яхів, і з неї стирчить дуже знайомий хвостик з китичкою.

— Куцю, це ти, бідолахо? — нахилилася до нього баба Франя.

— Я, бабуню, — почулося жалібне. — Рятуйте, бо болить…

— Хто ж це тебе так?

— Чужі впіймали. Вони ще минулого разу мене запримітили, коли я коням під сідла реп'яхи встромляв. А цього разу і близько підійти не дали. Схопили і всі ті реп'яхи мені назад повернули… Ой і колеться ж!

— Доведеться його стригти, — замислено сказала баба Франя.

— Що ж це воно буде? Тато — цап, син — стрижений чорт. Ганьба всьому сімейству, — бідкався Куць.

Тут дядько Петро нарешті не витримав:

— Не дражніть малого. Його вичесати треба. Тільки не людським гребенем, а тим, що коням хвости чешуть. Зараз принесу.

— Слухайте, — раптом пригадала баба Франя, — а де ж це наша Гапуня? Гості давно повставали, а господині щось не чути.

Дядько Петро озвався вже зі стайні:

— Та вона ще до третіх півнів прокинулася.