Читати книгу - "Айвенго (укр)"

— Так нехай же прийдуть мені на допомогу Авраам, Іаков і всі вітці нашого племені, — сказав Ісаак. — Не можу я вибирати, і немає в мене змоги задовольнити ваші надмірні вимоги.

— Хапайте його, раби, — наказав лицар, — роздягніть догола, і нехай отці й пророки його племені допомагають йому, як знають!

Невільники, підкоряючись радше рухам і знакам, ніж словам Фрон де Бефа, підійшли до Ісаака, схопили нещасного, підняли з підлоги і, тримаючи його під руки, дивилися на барона, чекаючи подальших розпоряджень. Бідний єврей переводив очі з обличчя лицаря на прислужників, сподіваючись помітити хоч іскру жалості, але Фрон де Беф дивився на нього з тією ж холодною й похмурою усмішкою, з якою почав свою жорстоку розправу, тоді як у лютих поглядах сарацинів, здавалось, відчувалося радісне смакування наперед майбутнього видовища катувань, а не жах чи відраза до того, що вони чинитимуть.

Тоді Ісаак глянув на розпечене вогнище, над яким збиралися його розтягти, і, переконавшись у невблаганності свого мучителя, утратив рішучість.

— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — сказав він упалим голосом і, трохи помовчавши, додав: — Заплачу… Звичайно, за допомогою моїх одноплеменців, бо мені доведеться, як жебракові, просити милостиню біля дверей нашої синагоги, щоб зібрати таку нечувану суму. Коли і куди її принести?

— Сюди, — відповідав Фрон де Беф, — ось тут ти її і внесеш за вагою та рахунком, ось на цій самій підлозі. Невже ти вважаєш, що я з тобою розстануся перш, ніж отримаю викуп?

— А яка порука в тім, що я матиму волю, коли викуп буде сплачено? — спитав Ісаак.

— Досить з тебе і слова норманського дворянина, лихварська душа, — одказав Фрон де Беф. — Честь норманського дворянина чистіша за все золото та срібло, яким володіє твоє плем'я.

— Перепрошую, шляхетний лицарю, — боязко сказав Ісаак, — але чому ж я мушу покладатися на ваше слово, коли ви самі анітрохи мені не довіряєте?

— А тому, єврею, що тобі нічого іншого не залишається, — відповідав лицар суворо. — Якби ти був у своїй коморі, в Йорку, а я прийшов би до тебе просити в борг твоїх шекелів, тоді б ти призначив мені термін повернення позички й умови забезпечення. Але тут моя комора. Ти в моїй владі, і я не стану повторювати умови, на яких поверну тобі волю. Ісаак сумно зітхнув.

— Звільняючи мене, — сказав він, — даруй волю і тим, хто були моїми супутниками. Вони нехтували мною, як євреєм, але зглянулися на мою безпорадність, через мене затрималися в дорозі, а тому й розділили зі мною нещастя, що спіткало мене; крім того, вони можуть узяти на себе частину мого викупу.

— Якщо ти маєш на увазі тих саксонських дурнів, то знай, що за них зажадають іншого викупу, ніж за тебе, — заперечив Фрон де Беф. — Знай своє діло, а в чужі справи не втручайся.

— Отже, — сказав Ісаак, — ти відпускаєш на волю тільки мене та мого пораненого друга?

— Хіба я повинен, — вигукнув Фрон де Беф, — двічі повторювати синові Ізраїлю, щоб він знав свою справу, а в чужі не втручався? Твій вибір зроблено, тобі лишається лише сплатити викуп, та якнайшвидше.

— Нехай дочка моя Ревека поїде до Йорка, — відповідав Ісаак, — під охороною ваших служителів, шляхетний лицарю, і так швидко, як тільки вершник може повернутися назад, гроші будуть доставлені сюди.

— Твоя дочка? — мовив Фрон де Беф, начебто здивований. — Клянусь, Ісааку, шкода, що я цього не знав. Я думав, що ця чорнобрива дівчина — твоя наложниця, і за звичаєм стародавніх патріархів, що подали нам такий приклад, приставив її служницею до сера Бріана де Буагільбера.

Крик, що вирвався з грудей Ісаака при цих словах лицаря, відгукнувся в усіх кутах склепіння і так здивував обох сарацинів, що вони мимоволі випустили з рук нещасного єврея. Він скористався цим, кинувся на підлогу й обхопив коліна Реджинальда Фрон де Бефа.

— Сер лицар, — благально мовив він, — бери все, що зажадав, бери вдесятеро більше, розори мене, доведи до убогості. Ні! Урази мене своїм кинджалом, засмаж на цьому вогні, але тільки змилуйся над дочкою моєю, відпусти її з честю, без кривди. Заклинаю тебе тою жінкою, від якої ти народжений, пощади честь беззахисної дівчини! Вона — живий портрет моєї померлої Рахілі, остання запорука її любові, що залишилася мені! Не лишай самотнього вдівця його єдиної втіхи.

— Шкода, — мовив норман, справді ніби розчулений, — шкода, що я не знав про це раніше. Я думав, що ваше плем'я нічого не любить, крім своїх мішків із грошима.

— Не думай про нас так низько, хоча ми й євреї, — сказав Ісаак, кваплячись скористатися хвилиною удаваного співчуття. — Адже і загнана лисиця, і замучена дика кішка люблять своїх малят, так само й пригноблені, зневажені нащадки Авраамові люблять дітей своїх.

— Припустімо, це так, — відповів Фрон де Беф, — наперед я буду знати це, Ісааку, заради тебе. Але тепер уже запізно. Я вже дав слово своєму товаришеві по зброї, а слова свого я не зраджу навіть заради десятьох євреїв з десятьма єврейками на додачу.

— Розбійнику, негіднику! — закричав єврей, попри свою повну безпорадність, будучи не в змозі стримати пристрасний порив. — Нічого тобі не дам! Жодного срібного пенні не побачиш від мене, поки не повернеш мені дочки чесно і без кривди!

— Чи не з'їхав