Читати книгу - "Роман з містом"

Після цього випадку жити стало спокійніше. Ніхто під дверима Магдиної спальні більше не канючив.

Не минуло й двох тижнів, як рудий денщик уже виносив шкіряні здоровезні валізи й радісно вантажив у багажник блискучого чорного «мерседеса». За якісь заслуги фон Штаубе дістав підвищення й повертався до Берліна.

Під час прощальної вечері запропонував Магді їхати з ним, однак та ввічливо відмовилася.

– Ти знову припускаєшся помилки. Шкодуватимеш, та буде пізно. Я допоможу тобі влаштуватися. Навчатимеш дітей музики.

– Я й тут можу вчити дітей. Вибач, але зі Львова я не хочу нікуди їхати. Навіть до такого привабливого міста, як Берлін. Невже ти цього ще не зрозумів? Це моє місто!

Ображений Генрих почав теревенити за політику, за перемоги німецької зброї, за переваги життя в Німеччині, а наостанок додав:

– Тепер у країні – лад. Твої брати ніколи не мали ладу в головах. Узагалі ти виховувалася в дуже легковажній родині, тому не вмієш робити правильних висновків. Дуже шкода тебе. Поки я жив тут, ти була в безпеці. А як далі все піде, не знаю. Подумай. Маєш час до ранку.

Магда обміркувала й остаточно постановила, що з власної волі не покине свого міста, де в землі спочивають її батьки, її чоловік, де свого часу спочине й вона, де в схованці лежать ключі, що дарують надію побачити знову братів. А десь у голодній Бурятії живуть її крихітні небожі, і звідси допомогти їм буде набагато легше.

Денщик вправно заклав у багажник останню валізу й чекав подальших наказів. На ґанок вийшла й Магда, кутаючись у пухнасту шаль. На хвилинку, щоб попрощатися.

– Зичу успішної служби на новому місці та щасливої дороги! Дякую за все, що ти для мене зробив!

Забувши свою пиху, Генрих схопив її в обійми й поцілував довгим поцілунком коханця, а не друга. І Магда, вдячна за брата, таки стерпіла цей цілунок і не відштовхнула барона.

– Я писатиму тобі, Магдо. Чуєш, люба?! Якщо передумаєш, я чекатиму на тебе. Хай там що, знай: я тобі завжди допоможу!

Грюкнули дверцята – і «мерседес» зашелестів бруківкою вздовж вулиці. А змерзла Магда повернулася в дім, зварила собі кави, сіла в залі у таткове крісло і довго дивилась у вікно.

Почувши притишений тупіт багатьох ніг, Магда розсунула штори й визирнула надвір.

Під конвоєм німців ішли люди з жовтими зірками на одязі. Сірі й безпорадні. Без речей. Вони не самі збилися в цю отару, тож і не тулились одне до одного.

Усі в місті вже знали про розстріли євреїв у старому глинищі. І Магда розуміла, куди їх ведуть. До того ж вона часто приносила Дорі та її матері їжу, але ось уже майже тиждень до шлагбаума ніхто не виходив, і вона марно чекала з кошиком біля гетто.

Думала, чи ще живі.

І ось – нова партія. Раніше їх водили іншим маршрутом… А сьогодні… Здається, на Стрілецькій розкопали бруківку: лагодять чи то водогін, чи каналізацію. Тому й ведуть тут…

Спостерігала згори.

Це ж і їхнє місто. Євреї завжди тут жили. І їхні діди та прадіди. І ось…

Погляд… Дорин погляд наче ножем розітнув повітря, і звідкілясь на враз потемнілі вулиці потекла чорнота. Пропали кольори. Запахло тліном. Тупіт багатьох ніг скидався на скрегіт залізничної аварії. У котромусь фільмі так було… Не в житті.

Неприємний протяг дістався аж до хребта.

Дора йшла простоволоса, підтримуючи пані Мусю, яка хилиталася, наче билинка на вітрі. І справді, їхні демісезонні пальтечка були занадто тонкі як на такий холодний зимовий день. Безсніжний, але вітряний.

Магда, майже не думаючи, схопила плед, яким щойно вкривала плечі, стягла зі столу товсту плюшеву скатертину й побігла сходами вниз. Ледве розчахнула двері, як почулося грізне:

– Halt![33]

І завмерла, бо на неї дивилося чорне дуло автомата.

Підвела очі й зустріла байдужий погляд. Сказала виразно й спокійно:

– Душогуби.

Гітлерівець не зрозумів, і вона додала чемніше:

– Bitte… Ein moment…[34]

Але він пішов далі.

Магда дивилася вслід, притискаючи до грудей пледа й скатертину.

– Ви краще мовчіть, панно. Якщо жити хочете, – просичав збоку молодик у формі поліцая й також пішов вулицею.

Дори та її матері не було вже видно.

А колона нещасних людей все повзла й повзла. І бруківка не розступилася, не сховала їх… Невже місто байдуже дозволяло знищувати своїх мешканців?

Раптом помітила ще знайомі постаті: двоє худеньких старих ішли обнявшись і підтримуючи одне одного. Ювелір Замвель та його дружина. І їх також?

Магда згадала, як шукала грошей і він позичив. Як уже за радянського часу прийшла віддати борг, а він не взяв. Нащо, мовляв, мені ті рублі й будь-яка світова валюта?

Тоді стара пані Сара пригостила її чаєм і пирогом, а пан Замвель сказав, печально кліпаючи сльозливими очима:

– Коли руйнується все навколо, коли падає останнє опертя, навіщо тоді гроші? Дбайте про себе. Хтозна, як усе ще буде.

А пані Сара запропонувала:

– Чула, у ваш будинок бомба влучила? Якщо нема де жити, йдіть до нас. Синова кімната вільна.

– Дякую, я повернулася до батькового дому.

– Це велике щастя – повернутися додому, – кивнув Замвель.

Він мав напрочуд добрі й мудрі очі.

Тоді, прощаючись, він нагадав старе єврейське прислів’я:

– Кохання й порада грошей не