Читати книгу - "Скляне прокляття"

І в цей момент він прийняв рішення — мабуть, найбожевільніше з усіх, які йому будь-коли доводилося приймати. Проте він не мав іншого виходу. Під ним пролягав крутий схил — скеля закінчувалася довгим кам’яним осипом, що його було вже добре видно згори. На схилі росло кілька миршавих дерев і чагарників, які могли пригальмувати й пом’якшити падіння.

Оскар заплющив очі й відпустив руки. У вухах засвистів вітер. Шлунок стиснувся, ніби хлопцю щосили зацідили кулаком у живіт.

Падіння тривало цілу вічність. Коли він уже вирішив, що воно ніколи не скінчиться, підошви раптом торкнулися землі. Удар був таким потужним, що ноги одразу ж відібрало. Юнак двічі перекрутився через голову й покотився крутим схилом униз.

Пісок і пил запорошили очі. Він нічого не бачив і не чув, не розумів, де верх, а де низ. Все на світі пішло шкереберть. Оскар відчував лише гострий біль у грудях, поштовхи й удари. Біля самого підніжжя схилу він налетів на гостру кам’яну брилу і знепритомнів. Останнім, що він запам’ятав, були гілки та листя, що невідомо звідки взялися. Шум, тріск, шурхіт — і весь світ поринув у темряву.

Декілька годин потому

Шарлотта сиділа, притулившись до стовбура могутнього дерева і вдивляючись у ніч. Було досить холодно. Піщана буря вляглася, небо проясніло, на ньому засяяли зорі. Над саванною запанувала повна тиша.

Гумбольдт розпалив невелике вогнище. Еліза опустилася навпочіпки поруч із ним, зігріваючи руки біля вогню. Чути було лише сюрчання коників і потріскування хмизу, що палав у багатті.

— Залишається сподіватися, що Оскару все ж таки вдалося приземлитися, й тепер він чекає на нас, — сказала Шарлотта. — Ми маємо розпочати пошуки.

Гумбольдт відклав убік гілку, якою ворушив багаття.

— І як ти собі уявляєш це? Вирушити світ за очі цією дикою саваною, де панує цілковита темрява? Ми навіть не знаємо, в якому напрямку його віднесло вітром. — Він похитав головою. — Ні, це не варіант.

— Але ж ми маємо щось робити, скажи! — Шарлотта до болю стиснула кулаки. — Не можемо ж ми просто сидіти й чекати?

Рука вченого лягла на плече дівчини. У тьмяному світлі багаття його обличчя здавалося скорботним і страшенно стомленим.

— Мені дуже шкода, — промовив він. — Якби ми могли щось зробити, я б не гаяв і секунди, повір мені. Я й досі бачу перед собою його обличчя й очі в ту хвилину. Я ніколи цього не забуду!

— А якщо його поранено, — не вгавала Шарлотта. — Лежить десь зовсім самотній і чекає допомоги. — Вона подивилася на Елізу, ніби шукаючи підтримки. — А що коли спробувати встановити з ним контакт? У тебе ж це завжди виходило. Ти б могла знайти його й передати коротке повідомлення.

Еліза скрушно похитала головою.

— Я вже пробувала. Нічого не виходить. Сама лише тиша.

Темношкіра жінка міцно стиснула свій амулет.

— А може, спробуєш іще раз?

— Ні. В деяких випадках зв’язок просто неможливо встановити. Це дар, що ним неможливо керувати за власним бажанням. Але надія все ж залишається. Рано чи пізно я його відшукаю. А зараз я відчуваю щось інше… — Гаїтянка заплющила очі. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку.

Шарлотта не зводила з неї очей.

— Що ти чуєш?

Досить довго Еліза мовчала, потім знову розплющила очі.

— Співи, — прошепотіла вона.

— Співи?

Еліза кивнула:

— Неначе хтось проводить вологим пальцем по краю кришталевого келиха. Сумна мелодія. Незвичайна і сповнена самотності. Чую її щоразу, коли заплющую очі.

— Ти напевне знаєш, що це не Оскар?

— Жодних сумнівів. Я ще ніколи не чула нічого схожого. Це, мабуть, не з нашого світу.

Шарлотта насупилася. Що Еліза має на увазі?

Запитання вже ладне було зірватися з її вуст, але раптом Гумбольдт підвівся й обтрусив пісок із колін.

— Я знаю, як ми можемо допомогти Оскару, — проголосив він.

— І як саме?

— Ми подамо йому знак, — учений стомлено посміхнувся. — Зараз же розкладемо вогонь десь на найближчому узвишші. Нехай він буде йому маяком серед ночі. У савані велике багаття можна побачити на відстані кількох кілометрів. А вдень ми можемо здійняти густий дим аж до неба. Як вам подобається моя ідея?

— А догони? — заперечила Шарлотта. — Якщо вогонь помітить Оскар, то вони й поготів.

— Доведеться ризикнути. В нас залишилося тільки дві фляги води, а все продовольство — на борту «Пачакутека». Без сторонньої допомоги нам не обійтися.

Шарлотта кивнула, погоджуючись.

— То чого ж ми тоді чекаємо?

Оскар розплющив очі. Золота куля сонця вже піднялася над обрієм. Його проміння залило савану теплим світлом, підкреслюючи стриману красу ландшафту: де, кілька скель, у тіні яких ховалися миршаві чагарники й трава, величезні піщані урочища і безмежне широке небо, в західній частині якого ще блищали запізнілі зорі.

Деякий час юнак лежав нерухомо, а потім підвівся й сів. Від бурі не лишилося й сліду. Над саваною віяв легкий ранковий вітерець. Весь одяг хлопця був важким і вологим. До шкіри прилип пісок. Здригаючись від холоду, Оскар обмацав себе. Голова була важкою і гула, неначе вулик, але руки й ноги, здається, на місці. Він відбувся лише кількома синцями на