Читати книгу - "Зоряні мандри капітана Небрехи, Юрій Дмитрович Ячейкін"

Але трагедія була у тому, що я сам не знав, звідки взялася ота більярдна куля! У мене її ніколи не було. А науковці весь час тільки й теревенили про неї. Ну, я не хотів їх розчаровувати, бо наука одразу втратила б з півсотні докторів і кандидатів. І врахуйте, що кожен конче бажав, аби я підтвердив саме його гіпотезу.

Першим упіймав мене за гудзика і загнав у куток доктор небрехознавства з напрочуд інтелектуальним прізвищем — Інтелігатор. Не знаю чому, але я на нього дивився як на своєрідне сполучення інтелігента й алігатора. Мабуть, тому, що він просто їв мене очима.

Хижо світячи окулярами, він почав інтерв’ю:

— Не крийтеся від мене, капітане!

— Та я й не криюся, — заспокоював його я.

— Ви бували на планеті Луза?

Я боявся за свого гудзика і тому не заперечував:

— Атож, — кажу, — бував.

— І бачили зелене поле? — не вгавав він.

— Авжеж, бачив.

— І кущі, на яких достигають більярдні кулі?

— Еге ж.

— А як тубільці збирають врожай?

— Ходять і збивають кулі киями!

— О! — простогнав Інтелігатор, вражений моєю залізною логікою, і необережно випустив з рук гудзика. — Геніально! Я напишу ще одну дисертацію! — кричав мені вслід.

Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звільнився від Інтелігатора, як мене полонили два співавтори, їх теж цікавила таємниця кулі.

— Ви були на планеті Біл-Ярд? — гарячково запитали вони.

— Був, — не сперечався я, озираючись на всі боки.

— А це правда, що кулі там — живі істоти?

— Факт! — кажу. — І прудкі вони, як ртуть!

— А як же ви впіймали її, коли кульгаєте на протезі?

— Загнав у коробку дуплетом!

Та куля вже сиділа мені в печінках. Я бачив, що коли так буде й далі, то класичне небрехознавство перетвориться на схоластичне кулезнавство. Треба будь-що добути кулю і покласти її вдома серед моїх сувенірів. Щоб першому-ліпшому дилетантові було зрозуміло, звідки вона взялася.

Ну, випручнувся я з брану небрехознавців і подався до мого колишнього штурмана.

— Азимуте, — кажу, — чи не час мені повертатися у свій час?

Подивився він на годинник і важко зітхнув:

— Час…

Поки Азимут заправляв машину часу секундами, хвилинами і годинами, вантажив її тижнями, місяцями і роками, я пішов у магазин спорттоварів і придбав одну більярдну кулю, точний дублікат музейної. А коли, готуючись помандрувати у свій час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я (хай уже вибачить мені директор музею!) нишком замінив музейну кулю на щойно куплену.

Тепер небрехознавцям доведеться боронити нові дисертації!

І все ж при одній думці досі стає моторошно: а що, коли питання ще більше заплутається? Адже тепер, замість одної кулі, в майбутньому може виявитися дві! Тоді й гурт небрехознавців подвоїться!

Капітан Небреха замовк, витрусив з люльки на чорну долоню попіл і, хитро примружившись, докинув:

— А втім, ще побачимо. Ви чоловік молодий і, безумовно, дочекаєтеся майбутнього навіть без машини часу. І коли Азимут складе іспити на атестат зрілості і його запросять директором до мого музею, неодмінно приходьте на відкриття. Передавайте Азимутові привіт і чекайте мене. Ми з вами ще зустрінемося!

Повість-усмішка

Спочатку загальне захоплення небрехознавством, пильна увага до цієї найскладнішої, але і найзахопливішої галузі галактології мене, як засновника його, лише тішили. Адже усе це переконливо свідчило про неабияку популярність молодої науки. Зі мною радилися організатори вікторин для юних космонавтів, мені замовляли космічні кросворди, запрошували до участі в науково-теоретичних конференціях і охоче залучали до лекційно-пропагандистської роботи.

І я сумлінно визначав переможців вікторин, складав кросворди, з якими несила було упоратись навіть електронному мозкові, тлумачив на конференціях темні місця власних нотаток про уславленого зореплавця, а лекції починав інтригуючим вступом:

— Коли вперше чуєш розповіді капітана міжзоряного плавання Небрехи, факти здаються неймовірними, ідеї фантастичними, а сміливі задуми нездійсненними. Тому упередженій людині нема чого потикатися навіть до азів небрехознавства. А між тим, — врочисто підвищував я голос, — капітан Небреха — найправдивіша людина у Всесвіті. Такого правдолюба годі й шукати. Все одно не знайти, хоч зроби для цього спеціальний перепис населення усіх цивілізацій незліченних зірок Чумацького Шляху. Разом з тим, капітан Небреха надзвичайно скромна людина, хоч слава його сяє, мов зірка першої величини, по всіх кутках Всесвіту, — отут я притишував голос і мало не шепотів, аби досягти приголомшливого ефекту: — Між нами кажучи, я не годен пригадати жодного випадку, щоб мій друг капітан Небреха безсоромно похвалявся захопливими газетними звітами про свої карколомні звитяги або тицяв під ніс відривний календар з ребусом, в якому були б вжиті його знамениті між голоблями обох Возів[6] вуса!

Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто мені було з’явитися десь серед людей, як мене неодмінно волокли до гурту цікавих на отакому словесному зашморгу:

— Скажіть, а це вірно кажуть, ніби ви стали відомим по знайомству?

Десятки і сотні разів я докладно розповідав історію мого знайомства з капітаном Небрехою. Десятки і сотні тисяч разів