Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

Інженер-радист сидить у кріслі, напівзакривши очі, і не дивиться на екран. Він уявляє музей кохання, де на одній із стін зроблено напис: “Ілля і Анто. Ось що вони звершили…” І розповідь про те, як вони врятували двадцять дев’ять астронавтів і зберегли для науки дорогоцінні дані, закінчиться традиційними словами: “Запам’ятайте і наслідуйте!” А в іншому світі, який так далеко, що навіть важко уявити, у такому ж музеї з’явиться такий же напис: “Анто і Ілля… запам’ятайте і наслідуйте!” Можливо, там будуть інші слова, та хіба не однаково…

Ракети-скафандри поволі зближувались. На екрані пульта, розташованому перед самими очима, Ілля бачив зростаючу пляму. Поступово у неї з’явилися обриси риби. Це була ракета, в якій летіла Анто. Він не міг побачити дівчину, але йому здавалося, що він чує уривчасте дихання.

Ракету Іллі струсонуло і закружляло — він знову потрапив у завихрення. Ілля повернув ручку і взяв ліворуч, потім — трохи вгору. Ракета Анто зникла з екрана. Де ж вона? Він почав хвилюватися. Але скоро знову побачив її:

“Перше побачення”, — подумав Ілля.

Анто почула сигнальний дзвінок.

— Прощай, батьку! — вигукнула вона і простягла руки, вимикаючи захисне поле.

Астронавти побачили, як на екрані спалахнуло сонце…

…Минуло багато годин, поки земляни опам’яталися. На екранах світилися далекі зорі. Прилади вели корабель.

Капітан пригадав усе, що трапилося, поглянув на порожнє крісло Іллі. Його руки безвільно лежали на важелях. “Старію, — подумав він. — Нічого не зробиш, старію…”

Він наче побачив два світи: один — з речовини, інший — з антиречовини. Що може бути протилежніше за них?

Але і вони вже не були такими чужими і несумісними. Між ними, ніби вогненний міст, ніби спалах блискавки, пролягла любов двох людей…

Жартівливі оповідання

Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.

ВЕРХОВНИЙ КООРДИНАТОР

Телетайп вистукував: “Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи “а”. Верховний координатор”.

Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.

Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: “Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?”

У відповідь телетайп вистукав: “Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор”.

Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:

— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.

Як людина скромна, я зауважив: “Теж мені, скажеш” — і подумав: “Що б вони робили без мене?”

— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.

— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.

— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.

— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…

“Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…”

Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.

Колись, щоб координувати дії найбільших інститутів, заводів і комбінатів, які входили до нашого Наукового центру, потрібно було понад дві тисячі працівників. Тепер все це робило кілька лічильних машин на чолі з верховним координатором — найскладнішою машиною, що містилася у триповерховому будинку. Поряд, у невеличких котеджах, жили програмісти та інженери.

Вийшовши у двір, я сказав Романові:

— Доведеться перевіряти машину по вузлах.

— Вже зроблено, всі вузли працюють нормально, — тихо мовив Роман, і в його голосі був відчай.

— Треба перевірити ще раз, і найретельніше, — наполягав я, а щоб мою пораду було сумлінно виконано, розповів Щетинці історію з молотком.

За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!

Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було розмовляти з машиною.

Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:

— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?

В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.

— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо з’ясувати.

— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!

Я розумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:

— А ти, старий, забуваєшся.

— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!