Читати книгу - "День попелу"

Священник складав свій орнат у якусь старовинну шафу.

— Є фрески.

— Які фрески? На стелі? Вони й копійки не варті, їх, мабуть, намалював якийсь місцевий художник у...

— Я про приховані фрески. Ті, що під гіпсом і штукатуркою.

Кюре підняв брови, не відповівши. Він склав свою столу, тоді зняв альбу — під нею була чорна футболка з логотипом «Red Hot Chili Peppers». Священник дбайливо склав альбу в шафу та м’яко зачинив дверцята. Здавалося, ніби він, виконуючи ці делікатні рухи, стримував усю свою м’язову масу в пучках пальців.

Нарешті кюре сів по інший кінець столу. У Ньємана виникло враження, ніби вони завітали на розкішний бенкет, от тільки їм забули принести їжу.

— Мені шкода вас розчаровувати, але прихованих фресок немає.

— Чому ви так упевнені в цьому?

— Бо якби вони існували, нас попередили би першими.

— Хто?

— Посланці та їхні техніки. Наше архієпископство допомагає фінансувати реставрацію каплиці.

Ньєман вийняв телефон і пошукав рентгенівські знімки.

— Подивіться.

Косинський нахилився і взяв мобільний.

— Господи, — прошепотів він, гортаючи світлини. — Це неможливо.

Дивлячись на фото догори дриґом, Ньєман усвідомив, що його й самого досі приголомшують ці почорнілі обличчя, зяючі очниці, роззявлені роти...

— Ви просвітили склепіння рентгеном?

— Так, і ті, які вціліли, і фрагменти іншого.

В очах кюре промайнув вираз нерозуміння.

— Але... я думав, воно обвалилося...

— Посланці склали його докупи. Схоже, для них важлива цілісність малюнка. На мою думку, вони поклоняються зображенням під верхнім прошарком.

— Поклоняються? Що ви маєте на увазі?

— Ще не знаю. Здається, ці зображення мають для них якесь колосальне значення. Колосальне та таємне. Ось чому ви не в курсі. Ось чому вони завжди забороняли реставраторам робити рентген.

Кюре мав скептичний вигляд. Його погляд весь час мимоволі повертався до знімків, які мерехтіли в його долоні.

— Подивіться уважно на ці розписи, — наголосив Ньєман, — і скажіть, що вони вам нагадують. Я звертаюсь до вас, як до фахівця із християнської іконографії.

— Я займався цим у молодості.

— Упевнений, ваша пам’ять не постраждала.

Косинський підніс телефон до обличчя і довго розглядав фото. Світло екрана лягало на його лице білою, засвіченою, непроникною маскою.

— Це переважно сцени з Біблії... Головно зі Старого Завіту. Дивно, їх поєднання доволі незвичне, і...

— Я все це знаю. Подивіться на два останні малюнки. Про які сюжети йдеться, на вашу думку?

Священник прогорнув світлини на сенсорному екрані.

— Думаю... Ісак благословляє свого сина Якова.

Леманн уже згадував про цей епізод із Буття.

— А інший? Спляча жінка?

Священник, схоже, задумався. Його очі наповнилися слізьми, але не від почуттів, а радше від мільярдів кристалів, які подразнювали зір.

— Можливо, смерть Рахілі, але я не впевнений.

— Про що ця історія?

— Особливо ні про що. Рахіль була однією із дружин Якова. Спершу безплідна, вона таки народила двох синів, Йосипа та Веніямина, але померла під час других пологів.

— І це все?

— Практично все, так. Вона померла дорогою до Ефрати — це друга назва Вифлеєму. Її гробниця стала символом вавилонського полону та місцем паломництва.

— Що ви можете сказати мені про стиль розписів?

— Він... вражає. Численні деталі нагадують манеру останніх століть Середньовіччя, і водночас...

— Водночас що?

— Виконання страшенно сучасне і до того ж відзначається дуже похмурою цілісністю.

— Це нагадує вам якісь інші твори? Почерк якогось художника? Школу, яка існувала в цьому регіоні?

— Якщо чесно, ні. Це й дивує. А ви показували їх посланцям?

— Немає сенсу. На мою думку, вони давно знають про їх існування. І дбайливо це приховують.

— Навіщо?

Не відповівши, Ньєман узяв телефон із рук кюре та підвівся.

— Дайте мені вашу пошту, щоб я надіслав вам ці зображення.

Косинський послухався, і флік повторив:

— Подумайте ще. Ці сюжети мають особливе значення.

Косинський і собі встав — він ледве сягав Ньєманового плеча. Утім, флік відчував, що чоловік може підняти його й запустити у вільний політ до протилежного кутка кімнати.

— Це настільки важливо?

— Для посланців — так, і я хочу знати, чому.

— Ви впевнені, що вони в курсі всього цього?

— Без жодного сумніву. Наступного разу, коли вкладатиметесь у будівництво, знайдіть собі надійніших партнерів.

Чоловік неуважно кивнув. Здавалося, його спантеличила ця розмова — або ж просто зображення, які він щойно побачив. Зображення, які оселялися в голові й пекли мозок пальником.

— «With the birds I’ll share this lonely viewin’»[21], — прошепотів Ньєман священнику на вухо.

Ця цитата з «Red Hot Chili Peppers», схоже, остаточно добила Косинського. Ньєман видав свою особливу, хижацьку посмішку та пішов.

Надворі холод іще більше набрав обертів, наче пурпурові стіни собору лизали високі, чорні, крижані хвилі.

Косинський не сказав йому й малої долі того, що Ньєман уже знав. Не страшно. Флік уже мав іншу ідею.

Час був покликати підкріплення.

42

Опинившись у «мегані», Ньєман дав собі час насолодитися знайомим запахом у салоні. Він був забитий звичним мотлохом. Рація зі скрученими дротами, купа паперів, книжки з бланками для реєстрації порушень... Але були й новинки: комп’ютер, з’єднаний із камерами, які вміли зчитувати номери, радар, який вимірював швидкість транспортного засобу...

А головне — запах: старий добрий сморід здохлої хавки, нудної рутини, всіх тих глибинних людських механізмів, утиснутих під дахом порядку й закону. Насправді — все Ньєманове життя.

Він схопив мобільний і набрав номер Брюєрського абатства, розташованого неподалік від Епіналя, що в Лотарингії. Ньємана дістало. Дістало ковзати поверхнею загадки. Дістало обертатися довкола цього моноліту тиші й темряви. Дістало бути непосвяченим у секрет, про який усі шепотілися, ховаючись у тінях.

Довелося чекати добрих двадцять гудків, перш ніж йому відповіли, що було цілком резонно для місця, де кожен дзвінок уважався грубим вторгненням у спокій жменьки монахів-самітників.

— Алло?

Голос був різкий, наче вибух петарди.

— Я хочу поговорити з Еріком Аперґісом.

— Тут немає нікого з таким іменем.

Ньємана завжди дивувало, як у цих монастирях, чиї мешканці не відрізнялися від каміння в стінах, іще не розучилися нормально розмовляти.

— У вас його кличуть Антуаном, — зітхнув Ньєман.

— У нашій конгрегації немає такої людини.

— Він не монах, — почав дратуватися Ньєман, — але проводить кожну зиму в абатстві. Він облат.

Коротка пауза.