Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

Ян Азриель лише ширше розплющив очі, люлька повисла на поплямованій чорним губі.

— По-перше, я мала сподівання, що ви вже давно полишили всі ці жидівські фіґлі-міґлі. А виявляється, на жаль, що вовк досі у ліс дивиться.

— Люльку? Чи, може, цигарку? — несміливо запропонував Геспер.

— О ні, пане Яне. Є речі, яких жінка, яка себе шанує, ніколи не візьме до рота, — пані Марія із гідністю випросталася. — По-друге, якщо вже Суддьокрук так сильно прагне до мене дістатися, то чому його пташиська не зробили цього, коли ви тягнули мене із собору через весь Люблін аж до цього будинку?

— Та де там цілий — всього кілька кроків! Від собору до Єзуїтської Хвіртки дитина каменем докине, а звідти на Золоту…

— Ану не перебивайте мене! — гримнула пані Размус, аж шибки задзеленчали; Толпі глибше втиснувся у стілець. — Я ще ніколи стільки сорому не відчувала, мене в житті ніколи ніхто на таке посміховисько не виставляв! А я вас за джентльмена мала, о, за джентльмена, яких мало! Та ви мене так здивували, що я голосу здобути з себе не могла, пішла за вами, наче вівця. І де тоді були ті ваші пташидла, га, де?!

— Може, вони не помітили, не сподівалися надибати нас там, бо раніше бачили нас аж на Панни Марії… Прошу заспокоїтися, можливо…

— Заспокоїтися? Заспокоїтися?! — пані Размус підвелася і з гуркотом відсунула стільця. Нависала над зіщуленим Геспером, наче валькірія; старий вихрест поблід, змалів — здавалося неймовірним, щоб ця людина могла колись піти на штурм Неба. — Я заспокоюся, лише коли покину цей будинок! І я сподіваюся, що ніхто більше мене тут не побачить. Такий сором! Не знаю, які там плани у вас і цього… цього сутенера, але вже напевне у них немає місця для Марії Размус. На все добре.

— Тифон не… — почав було Ян Азриель Геспер, але його домогосподарка вже сунула до дверей, мов сновида. Але тут до їдальні увірвався Ґорґонович, репетуючи:

— Засрали! Кабіну мені геть засрали, вся машина біла, суч… — урвав себе на півслові, наче громом прибитий під поглядом пані Размус, — …суччя б їм в очі! Ті гайворони, ага. А хіба пані не залишиться на підвечірок?

— Мені дуже шкода. Дякую за обід. До побачення.

Тифон якусь мить стояв, мнучи в долонях перуку, що зсунулася в нього з лисого тімені, плямкав товстими губами, як риба, й дивився то на пані Размус, то на Геспера. Рабин стенув плечима.

— Бобо, — Тифон слабим голосом прикликав пікколо. — Проведи пані додому.

Пікколо із кретинським іменем (чи, може, прізвиськом) з’явився у їдальні, наче якийсь дух. Вклонився, взяв пані Размус під лікоть, і вони вийшли. Пан Ґорґонович із шумом упав на стілець, швиргонувши геть перуку.

— Баба з воза. Якого біса ти тягнув ї сюди з того костьолу?

— Хотів убезпечити її від Суддьокрука. Може, вона й має рацію; може, їй нічого не загрожує.

— Ти переймайся власного дупою. Ну, і моєю — у вільну хвилинку.

— Завелика. Не влізла б мені в голову.

— Місяць доведеться капот відчищати!

— Аби ж то ми мали той місяць.

— Не починай крячати, обрізанцю. Аделю!

Дівчина із червоними бантами, погойдуючи стегнами, увійшла до кімнати, налила у келихи вина. Тифон випив усе одним ковтком і налив собі сам, по вінця, кілька разів клацнув, мов пес, на Аделю зубами й замахнувся, щоб ляснути її по сідницях, по стегну, бодай кудись. Дівчина вивернулася з його рук: зграбно, із посмішкою.

Раптом надворі вибухає рейвах — каркання, крики, скрегіт. Толпі, Геспер, Тифон і Аделя припадають до вікна.

З-поміж башточок, з карнизів, ринв та коминів на Золоту спадають гайворони та галичі — шматки сажі, плями ночі. Внизу бігають і галасують люди, дехто відмахується від чорних пташиськ, але ті не звертають на людей уваги й летять у бік ринкової площі. Там, де починається Золота, клубочиться, вирує крилата імла.

Ян Азриель Геспер перший вискакує у коридор. Зриває зі стіни карабелю із руків’ям у формі зміїного хвоста та збігає сходами. За ним Тифон, а потім Толпі. Від вина у хлопця паморочиться в голові й світ, який він бачить краєм ока, робиться темним, розпливчастим. Сходами на перший поверх, коридором, розмальованим фавнами та німфами, — назовні, на вулицю. Щось озивається у потилиці Толпі: не йди, не йди, там гайворони, там небезпечно; але в його животі набухає інше прагнення, незвична цікавість. Побачити трупи.

Від дверей до клубовиння крил зовсім недалечко, вже все видно: пані Размус хилитається, пригинається, прикриває голову руками, гайворони кидаються на неї, наче шершні. Бобо лежить на дорозі, якось дивно здригається, і тільки через кілька кроків Толпі помічає, що у пікколо немає половини голови. Бруківка заляпана червоним. Геспер десь усередині цієї заметілі січе карабелою; клинок тупий, але птахи все одно падають із перебитими хребтами. Жіночий вереск, воронячий грай, навколо скупчилися витріщаки. Раптом чорна хмара спадає на Толпі: дзьоби, пазурі, крила, болить, а-а-а, болить! Поряд лається Тифон, відганяє птахів, хтось тягне хлопця за комір у браму.

Ллумммс, металеві ворота з брязкотом зачинилися.

— Жерррти! Жерррти! Марррія!

Толпі, важко дихаючи, лежав на шерехатій підлозі, поряд Ян Азриель Геспер підтримував пані Размус. Закривавлена жінка ледь трималася на ногах. Тифон сапав, наче локомотив.

Знадвору птахи билися дзьобами в двері.