Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Казбек повів Царя в середину фортеці, відчинив двері, і пропустив його.

– Цар, хто такий Ніколас Романов?

– Всі таємниці і одкровення, які я тобі довіряю, будь добрий, понеси з собою в могилу.

– В музеї книг немає! – Із злістю сказав Казбек.

– Ні.

– Я був впевнений, що ти зробив те, про що я тебе просив, але ти вирішив пограти в ігри і обдурити мене. Скажу відразу: в тебе нічого не вийшло.

– Зробив. Ти шукав відповідь на своє питання, і я його знайшов. Ти перший почав грати і не залишив мені вибору.

– Секрет успіху в житті пов'язаний з чесністю і порядністю. Якщо в тебе немає цих якостей – то, на жаль.

Вони зайшли в порожній зал, з якого, через відчинені двері відкривався вид на вулицю. Біля входу зупинилася машина, здійнявши пил. З дверей з'явилася фігура – це був Стажер. За ним йшов Лангре і подав руку Ганні, вони ввійшли до залу і приєдналися до Казбека і Царя. Їх безцеремонність нікого не здивувала.

– Вночі, якийсь "невідомий" летів по острову із швидкістю 200км/годину. – Почав говорити Стефан. – Ледве його обігнав. – Хлопець розплився в посмішці, поглядаючи на Царя. – Ти так ганяєш, неначе безсмертний. – Продовжував сміятися Стажер. Він був радий, що встиг.

Цар дивився на Ганну, не звертаючи уваги на слова Стажера. Вона підійшла його обійняти, і навіть Казбек не став їм заважати.

Лангре дивлячись на цю сцену не зміг стриматися:

– Її характер виховуватиме твоїх дітей, а не її краса. – Ніколас підняв очі і, не випускаючи Ганну з обіймів, глянув на Лангре. Вони обоє розуміли, про який характер йде мова.

Казбек вступив в розмову:

– Найобразливіше – це чекати, сподіватися, вірити, а потім зрозуміти, що це була безглузда витрата часу. – Він пішов убік, розглядаючи зал. Розписи на стелі, вказували на спроможність Ордену, а статуї і картини на любов до розкоші.

– Вони бажали отримати владу і контроль. – На секунду зупинившись, кинув Казбек в їх сторону. – Вони це і отримали.

Він ставно ходив від стіни до стіни, переводячи свій погляд з однієї на іншу:

– Цар, як ти здогадався, що Братство тут?

– Легко, це єдине місце, де їх не шукатимуть. Це їх будинок.

Казбек подивився на Лангре, ставлячи йому ті ж питання, але тільки поглядом.

– Люди на джипі "Loza" вчора викрали Ніколаса і Ганну в Італії. – Відповідав комісар. – І я перевірив твою фірму. Півроку тому, коли стали пропадати члени Братства Дев'яти Невідомих, ти відкрив своє представництво в Греції, саме на цьому острові. Я бачив твою бухгалтерію і зрозумів, навіщо ти найняв охорону.

Промені світанку пробивалися через скляні мозаїки і наближалися до Казбека:

– З кожною хвилиною, в нас все більше минулого і все менше майбутнього. – З кепкуванням відмітив він, радіючи висхідному сонцю.

– Назви мені хоч одну річ в цьому світі, що не закінчується з часом?

– Всі ми колись помремо, Цар! Життя таке дивне, вчора ти був щасливий, а сьогодні… – Тут він знову направив заряджений пістолет на Ніколаса, але той навіть не подав вигляду.

– А сьогодні ти просто живий.

– Цар, яку відповідь ти знайшов? Скажи мені!

– Краще ти мені скажи, котра година?

Казбек дістав свій айфон і подивився на час.

– 05: 48.

– Коли тобі кажуть, що людина померла, ти не хочеш в це вірити. – Цар підійшов ближче до Казбека. – Ти не хочеш думати про те, що ти не побачиш її більше, не почуєш голос, не привітаєшся, не розповіси жарт, і ви не посмієтеся над ним разом. Ти все заперечуєш, але потім з часом, ти змиряєшся, входиш в реальність. Новина про смерть вибиває тебе з колії, але потім все стає, як завжди. Тільки тепер твоє "звичайне" вже без неї. Але в твоєму серці завжди житиме душа тієї людини, яка пішла.

Слова Царя змусили Казбека згадати про свою втрату. Його батьки покинули цей світ, так і не попрощавшись з ним. Він не зміг бути поруч, коли вони помирали і сказати, як сильно їх любить. І що важливіше, не почути їх останні слова.

В Казбека, завібрував телефон. Це був сигнал, про отримане смс повідомлення. Він подивився на екран. Годинник показував рівно шість ранку, там було сполучення з номером телефону, який в Казбека був підписаний "Мама". Сльози тут же з'явилися на його очах, і він почав читати:

"Я люблю тебе і дуже сильно сумую. Я вірю в тебе, і дуже тобою пишаюся. Я тебе приймаю. Ти молодець, і я ніколи не сумнівалася в тобі".

Лангре і Стажер відразу зрозуміли, що це повідомлення, написали люди Царя, які напали на перевезення тіл батьків Казбека. Вони і використали їх телефони для свого трюка.

Стажер нахилився і сказав Лангре, ледве чутно:

– Коли я помру, хочу, щоб мене кремували, а прах засипали в пісочні годинники.

Це викликало посмішку Лангре, але він стримався.

Ганна сказала:

– Моя мама, свого часу попросила мене, щоб я, після її смерті кремувала тіло, а попіл розвіяла над морем. Тоді вона житиме в кожній краплі води. І кожного разу, приходячи на берег, я зможу вшанувати її пам'ять без траурного антуражу, похоронних вінків і кладовищ, а просто дивитися на море і радіти красі.

– Хороша ідея, як мені здається. – Сказав Казбек, витираючи сльози, що котилися, по щоках.

Прийшло ще одно повідомлення. "Батько" показалося на екрані, і він одразу відкрив його, вже не стримуючи ридання:

"Пробач, що я не був присутнім у твоєму житті, що мою роль для тебе виконав хтось інший. Не думай, що ми з мамою залишили тебе. Ми так само любимо тебе і завжди поруч".

– Коли в мене буде син, я дам йому те, чого в мене не було. – Крізь сльози сказав Казбек, намагаючись позбавитися від кому в горлі.

Ганна спробувала його підтримати, взявши за руку.

– Діти не просять нас про народження. Ми самі приймаємо це рішення і тому ми повинні допомогти їм вижити в цьому світі. Дітям потрібно дати крила і коріння. Крила – щоб вони могли високо злетіти, а коріння – щоб їм завжди було куди повернутися.

Цар був радий, що він правильно винив. Казбек отримав повідомлення, яких йому так бракувало. Все життя він звинувачував себе і не міг знайти виправдань за те, що не вберіг найближчих