Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.

Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.

Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.

— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.

Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.

Було таке відчуття, що мене от-от знудить.

Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.

Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.

Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.

«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».

Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.

Марнотратство. Таке дурне марнотратство.

Але тепер вони збиралися нас знищити. Відвести на якесь поле смерті, де нам влаштують допит і потім уб’ють. А якщо Г’ю такий дурний, що пішов за нами слідом (якщо бджола, яка літала туди й назад уздовж нашого строю, означала, що він неподалік), то його теж прикінчать.

Боже, поможи нам усім.

* * *

Убиті коні вже лишилися далеко позаду, коли солдати наказали нам звернути з головної дороги на вузьку ґрунтову. То була стежечка, кілька футів завширшки, тому солдатам, що їхали поряд, довелося залишити джип і далі піти пішки — двоє спереду і двоє позаду. Поля, що стелилися обабіч, були здичавілі, порослі заквітчаними бур’янами, над якими дзижчали комахи стиглого літа.

Прекрасне місце для смерті.

Через якийсь час на краю поля показалася повітка під солом’яною стріхою. «Отам вони це й зроблять, — подумав я. — Отам вони нас і вб’ють».

Коли ми підійшли ближче, двері відчинилися, і з повітки вийшов ще один солдат. Одягнений він був інакше, ніж ті, що нас вели: замість каски на голові в нього сидів капелюх з чорними крисами, а замість гвинтівки теліпався револьвер у кобурі.

То був їхній командир.

Він стояв на стежці і дивився, як ми наближаємося, погойдувався на підборах і всміхався білозубою усмішкою.

— Нарешті ми познайомимося! — вигукнув він. — Ви змусили нас побігати, але я знав, що колись ми вас зловимо. Це лише питання часу! — Риси обличчя мав пухкі, хлоп’ячі, тонке волосся було таким світлим, що здавалося білим. А ще в ньому вирувала дивна п’яна енергія, мов у ватажка малят-скаутів, який перебрав кофеїну. Та коли я на нього дивився, думати міг лише про одне: «Тварина. Монстр. Убивця».

— Заходьте, заходьте, — запросив офіцер, відчиняючи двері хижки. — Всередині вже чекають ваші друзі.

Солдати штовхали нас уперед, і я краєм ока роздивився нашивку з іменем на його сорочці. ВАЙТ[3]. Як колір.

Пан Вайт. Може, це жарт? У ньому все здавалося неприродним. А передусім це прізвище.

Нас заштовхали всередину і криком загнали в куток. У єдиній кімнаті хижки не було меблів, зате повно було людей. Бехір та його люди сиділи на підлозі спинами до стіни. З ними поводилися погано: видно було синці, кров. У згорблених спинах відчувався настрій поразки. Кількох людей бракувало, а серед них — Бехірового сина. На варті стояли ще двоє солдатів, тож разом їх було шестеро, включаючи пана Вайта і наш супровід.

Упіймавши мій погляд, Бехір понуро кивнув. На щоках у нього цвіли багряні синці. «Пробачте», — губами промовив він.

До Бехіра, помітивши наш обмін, прискочив пан Вайт.

— Ага! Отже, ви впізнаєте цих дітей?

— Ні, — Бехір опустив очі.

— Ні? — Пан Вайт удав, що шокований. — Але ж ви попросили в оцього вибачення. Ви мусите його знати. Хіба що, звісно, у вас є звичка вибачатися перед незнайомцями.

— Вони не ті, кого ви шукаєте, — сказав Бехір.

— А я думаю, що ті, — відповів Вайт. — Я думаю, це саме ті діти, яких ми шукали. А ще я думаю, що цю ніч вони провели у вашому таборі.

— Кажу вам, я ніколи раніше їх не бачив.

Пан Вайт несхвально поцокав язиком, як шкільна училка.

— Цигане, пам’ятаєш, що я обіцяв зробити, якщо дізнаюся, що ти мені брешеш? — Він витяг із піхов ніж і приклав його до щоки Бехіра. — Саме так. Я обіцяв вирізати тобі твого брехливого язика і згодувати його собаці. А я свої обіцянки виконую.

Бехір подивився в порожні очі Вайта і не відвів погляду. Спливали секунди нестерпної тиші. Я зафіксував погляд на ножі. Врешті-решт пан Вайт