Читати книгу - "Ерагон"

Бром схвально кивнув.

— Це ім’я мого діда, носи його з гідністю, — зніяковіло додав парубок.

Тим часом приземлилась і Сапфіра.

— А як ця рівнина виглядає згори? — спитав її Ерагон.

— Так собі, — озвався дракон. — На всі боки самі тільки чагарники та зайці.

Після вечері Бром звівся на ноги й знов несподівано гаркнув:

— Лови!

Ерагон ледь устиг схопити кинуту палицю, перш ніж та влучила б йому в голову Він застогнав, коли побачив новий саморобний меч.

— Але ж не все зразу, — скривився юнак.

У відповідь Бром лише криво посміхнувся й поманив юнака рукою. Ерагон неохоче підвівся. Вони знову закружляли в танку блискавичних ударів, і хлопець знов і знов відступав, потерпаючи від ударів.

Цього разу тренування було коротшим за попереднє, але його цілком вистачило, щоб Ерагон устиг отримати нову порцію синців. Коли поєдинок завершився, побитий парубок у відчаї жбурнув свою палицю й подався геть від вогнища.

Громовиця

На другий день Ерагон не став поринати в спогади про недавнє минуле, що завдавали йому нестерпного душевного болю. Натомість він заходився обмірковувати те, яким саме чином знайде та вб’є ненависних разаків. «Я зроблю це за допомогою свого лука», — вирішив юнак, уявивши собі тіла чужинців, вражені його гострими стрілами.

Вигадавши собі план помсти, хлопець сяк-так звівся на ноги. Тіло боліло від найменшого руху, а один палець на руці почервонів і набряк. Коли вони вирушали, Ерагон, вилізши на свого Кадока, похмуро сказав:

— Якщо так триватиме й далі, то я розвалюся на частини.

— Я б не вчив тебе так наполегливо, якби не знав, що ти здатен на більше, — відгукнувся Бром.

— Цього разу я б не заперечував і проти гіршої думки щодо себе, — тільки й пробубнів юнак.

Коли до мандрівників наблизилась Сапфіра, Кадок нервово затупцяв на місці й став дибки. Дракон глянув на коня з неприхованою відразою.

— На рівнині ніде сховатися, — сказав він, — тож надалі я цього й не робитиму. Відтепер я буду летіти прямісінько над вами.

Сапфіра злетіла в повітря, а мандрівники почали стрімкий спуск. Часом стежка взагалі зникала, тоді вони шукали шлях наосліп. Раз по раз їм доводилось спускатися на землю й вести коней за вуздечки, хапаючись за дерева, аби не скотитися схилом. Навколо було багато каміння, тож тваринам бракувало надійної опори. Загалом, цей спуск забрав у них чимало сил. Незважаючи на холод, тіла коней аж вилискували від поту.

Спустившися вниз уже пообіді, мандрівники зупинилися перепочити. Річка Анора змінювала тут свій напрямок, повертаючи ліворуч, на північ. Колючий вітер, що висушив тутешню землю, безжально напав на прибульців, здіймаючи куряву й запорошуючи їм очі.

Ця рівна місцевість, без жодного узвишшя чи пагорба, неабияк дратувала Ерагона. Усе своє життя він провів у горах, тож за їхніми межами почувався беззахисним, наче та миша під гострим оком орла.

Добігши до рівнини, стежка розходилась на три гілки. Перша повертала на північ до Сейнона, одного з найбільших міст країни, друга йшла вглиб рівнини, а третя вела на південь. Оглянувши всі три, Ерагон із Бромом насилу знайшли сліди разаків. Вони тяглися в пустельну місцевість углиб рівнини.

— Здається, вони пішли до Язуака, — сказав старий.

— А де це?

— На сході, чотири дні шляху, якщо буде добра погода. Це маленьке село на березі річки Нінор, — відповів Бром, показавши на Анору, що текла на північ. — А це наше єдине джерело. Нам слід наповнити фляги, перш ніж ми рушимо далі. Між цим місцем і Язуаком нема жодного озерця чи струмочка.

Ерагон несподівано відчув азарт переслідувача. За кілька днів, можливо, менше ніж за тиждень, він нарешті помститься за смерть Герроу. А вже потім… Він не хотів думати про те, що може бути потім.

Мандрівники наповнили водою свої шкіряні фляги, напоїли коней і самі випили стільки, скільки змогли. Сапфіра, приєднавшись до них, теж зробила кілька великих ковтків. Підкріпившись, усі повернули на схід і рушили рівниною.

Пронизливий колючий вітер неабияк діймав Ерагона. Він забивав памороки, висушував губи, випікав очі. Не вщухаючи ані на мить, злий вітер пустелі переслідував їх протягом цілого дня. А надвечір він став іще сильніший.

Оскільки сховатися було ніде, то довелося розбити табір на відкритій місцині. Ерагон назбирав колючого хмизу з низенького чагарника й, ретельно склавши його докупи, спробував розпалити багаття. Але промерзлі гілки лише чадили, розносячи їдкий дим. Намучившись, він кинув губку Брому.

— Я не можу нічого зробити через цей клятий вітер, — вигукнув юнак. — Спробуйте ви, інакше вечерятимемо всухом’ятку.

Бром став навколішки й скептично глянув на купу хмизу. Потім старий переклав кілька гілочок і черкнув кресалом, висікши цілий сніп іскор. З’явився дим, але вогню так-таки й не було. Старий спохмурнів, спробував іще раз, але так само, як Ерагонові, йому не пощастило.

— Брісінгр! — нарешті вигукнув він і знову черкнув кресалом. Тієї ж миті з багаття вигулькнув язичок полум’я, і Бром із задоволеним виразом обличчя відійшов убік. — Ось так. Вогонь, мабуть, жеврів десь усередині, — знизав плечима старий у відповідь на здивований погляд парубка.

Доки готувалася їжа, мандрівники знову взялися за свої дерев’яні мечі. Щоправда, обом давалася взнаки втома, тож тренування тривало недовго. Повечерявши, Бром та Ерагон примостилися біля Сапфіри, вдячні їй за теплий прихисток.

Уранці прибульців зустрів той самий холодний вітер, що гуляв цією незворушною рівниною. За ніч в Ерагона полускалися губи, тож щоразу, коли він посміхався чи щось казав, на них виступали краплини крові. Якщо ж він їх облизував, то ставало ще гірше. У Брома було те саме. Перш ніж сісти на коней, обидва напоїли їх водою з власних запасів. Попереду був цілий, день, сповнений виснажливого руху вперед.

На третій день Ерагон прокинувся, відчуваючи, що гарно відпочив. Вітер нарешті вщух, і хлопець перебував у доброму гуморі. Утім, гарний настрій одразу ж зіпсувався, коли він побачив, що небо попереду затягло темними грозовими хмарами.

— Зазвичай я не йду назустріч такій негоді, — скривився Бром. — Але оскільки далі нам усе одно буде непереливки, то, гадаю, слід таки рушати вперед.

Коли вони опинилися під хмарами, довкола було тихо-тихо. Ерагон звів очі догори. Грозове небо розкреслювали якісь дивні контури, що нагадували справжній собор із масивним склепінням. Напруживши уяву, парубок побачив і колонаду, і вікна, і невагомі яруси та фігури вишкірених химер. То була дика, неприборкана краса.

А коли Ерагон