Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

Довкола не було жодної душі, не чути було ані звуку, крім шурхотіння дощу. Зазирнувши у віконце кеба, я побачив, що Дребер хропе всередині. Я трусонув його за плече. «Час виходити», — сказав я.

«Гаразд, хлопче», — пробурмотів він.

Напевно, він думав, що ми під’їхали до готелю, бо мовчки виліз і поплентався через садок. Мені довелося йти поруч і підтримувати його — він досі був захмелілий. Відчинивши двері, я провів його до передпокою. Присягаюся вам, що увесь цей час мертві батько з дочкою йшли попереду нас.

«Що за бісова темрява», — пробурчав він, тупцяючи на місці.

«Зараз зробимо світло, — відповів я і, тернувши сірником, засвітив принесену воскову свічку. — Ну, Еноху Дребере, — вів я далі, обернувшись до нього й держачи свічку перед собою, — чи впізнаєш мене?»

Він вирячився на мене безглуздими, п’яними очима, аж раптом у них промайнув жах, обличчя перекосилося — він упізнав мене. Зблідши як смерть, він одскочив назад, на його чолі виступив піт, зуби зацокотіли. А я, побачивши все це, притулився спиною до дверей і гучно зареготав. Я завжди знав, що ця помста буде солодкою, але ніколи не сподівався відчути такого задоволення.

«Собацюро! — мовив я. — Я ганявся за тобою від Солт-Лейк-Сіті до Петербурга, і ти щоразу втікав од мене. Але тепер твоїм мандрам настав кінець — хтось із нас завтра не побачить світанку».

Він і далі задкував; з обличчя його я бачив, що він мав мене за божевільного. Проте саме так, мабуть, тоді й було. В скронях у мене гупали молоти; я, напевно, знепритомнів би, якби в мене з носа не потекла кров — від того мені зробилося легше.

«Ну-бо, згадав Люсі Фер’є? — вигукнув я, замкнувши двері й покрутивши ключем перед його очима. — Ти давно чекав відплати, і врешті вона прийшла!»

Я бачив, як боягузливо затремтіли його вуста. Він, звичайно, благав би помилувати його, але розумів, що це буде даремно.

«Ти вб’єш мене?» — прожебонів він.

«До чого тут убивство? — відповів я. — Хіба це вбивство — знищити скаженого пса? Хіба ти помилував мою бідолашку, коли відірвав її від убитого батька й замкнув до свого клятого гарему?»

«То не я вбив її батька!» — скрикнув він.

«Але ти розбив її невинне серце! — вигукнув я, простягнувши йому коробочку. — Нехай нас розсудить Господь. Вибери пігулку й ковтни. В одній — смерть, а в другій — життя. Я візьму ту, що залишиться. Подивимося, чи є на землі правда, чи над усім панує випадок».

Він упав на коліна, дико заволав і почав благати, щоб я його помилував, але я приставив йому ніж до горлянки, і врешті він скорився. Потім я ковтнув другу пігулку, і ми з хвилину стояли мовчки, чекаючи, хто з нас зостанеться живим, а хто помре. Ніколи не забуду його обличчя, коли він, відчувши перші напади болю, зрозумів, що ковтнув отруту! Я зареготав і підніс до його очей обручку Люсі. Все це тривало менш ніж хвилину — алкалоїд діє швидко. Обличчя його скривилося, він простягнув руки вперед, захитавсь і з хрипким вигуком упав на підлогу. Я його перевернув ногою горілиць і поклав на груди руку. Серце не билося. Він був мертвий!

З носа в мене цебеніла кров, але я не брав того до уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, просто схотілося побешкетувати й збити поліцію з пантелику, — надто вже весело й легко було тоді мені на душі. Я згадав, як у Нью-Йорку знайшли колись мертвого німця, а над ним було написано «Rache»: газети тоді повідомляли, що це зробило, напевно, якесь таємне товариство. «Що спантеличило Нью-Йорк, те спантеличить і Лондон», — подумав я, вмочив палець у свою власну кров і накреслив посеред стіни це слово. Потім я пішов до кеба — на вулиці не було нікого, але дощило, як і перед тим. Я вже від’їхав від будинку, коли засунув руку до кишені, де звичайно лежала обручка Люсі, і побачив, що її там немає. Мене наче громом уразило — адже то була єдина пам’ятка про неї. Подумавши, що я загубив її, коли нахилився до Дреберового тіла, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Я був ладен піти на все, аби лише знайти обручку. Біля будинку я трохи не потрапив до рук полісменів, що виходили звідти, і врятувався лише тим, що вдав п’яницю.

Ось як Енох Дребер спіткав свою смерть. Тепер мені залишалось тільки зробити те саме з Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі «Голідей», і тинявся там цілий день, але він так і не вийшов надвір. Він, мабуть, щось запідозрив, коли Дребер не прийшов на вокзал. Хитрий був цей Стенджерсон, і пильний нівроку. Але даремно він думав, що врятується від мене, коли сидітиме отак у готелі. Невдовзі я вже знав вікно його спальні, і наступного ранку, тільки-но розвиднилося, взяв драбину, що лежала в дворі позаду готелю, й заліз до нього. Розбудивши його, я сказав, що прийшов час розплати за життя, яке він згубив двадцять років тому. Я розповів йому про Дреберову смерть і дав дві пігулки на вибір. Замість того, щоб ухопитися за єдину змогу врятувати собі життя, він скочив з ліжка й кинувся мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Все одно йому судилося померти — Всевишній не дозволив би, щоб рука вбивці взяла пігулку без отрути.

Мені вже небагато зосталося розповісти, і це добре, бо я зовсім утомився. Ще день чи два я возив пасажирів, щоб заробити трохи грошей і повернутися до Америки. Сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли раптом якийсь обідраний хлопчина спитав, чи нема тут візника на ім’я Джеферсон Гоуп, — його просять подати кеб до будинку 221-б на Бейкер-стрит. Нічого не підозрюючи, я поїхав, аж тут оцей джентльмен накинув мені на зап’ястки наручники, ще й так спритно, що я не встиг оговтатись. От і