Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

Расмус зітхнув, глибоко, полегшено зітхнув. І поступово на його заплаканому обличчі з’явилася усмішка. Він смикнув Оскара за рукав.

— Ну, то вирушаймо в дорогу.

— Ні, спершу тобі треба піти й сказати пані Нільсон, що ти передумав.

Расмус злякано глянув на нього.

— Справді треба? Може б, ви…

— Ні, синку, це ти повинен зробити сам.

Нелегко було піти й сказати господарям, що ти не хочеш мати їх за батьків. А для такого несміливого хлопчика тим більше. Та Расмус ладен був витримати що завгодно, аби тільки мандрувати з Оскаром.

Він підійшов до помпи біля стайні і змив з обличчя всі сліди сліз. Тоді помахав рукою Оскарові, щоб підбадьорити себе, й рішуче подався в кухню.

Він застав там обох, і господаря, і господиню, вони сиділи за столом і снідали. Расмус став біля порога, як звичайно волоцюги. Він весь тремтів, адже зараз доведеться пояснювати їм усе. Що вони скажуть, чи дуже розгніваються на нього?

— Я хочу краще лишитися з Оскаром, — промурмотів Расмус.

Якусь мить у кухні стояла тиша, тоді пані Нільсон сказала:

— Сідай снідати, а ми послухаємо, чому ти хочеш краще лишитися з Оскаром.

Расмус довго не зважувався відповісти, та нарешті тихо сказав:

— Я більше звик до нього.

Пані Нільсон хотіла посадовити його до столу, але він опирався. Він випростав ноги і пручався, мов норовистий цапок, боячись, що вони не захочуть пустити його з Оскаром.

— Треба попоїсти, якщо ти хочеш іти в мандри, — сказав господар і засміявся.

— Краще швидше попоїж, адже Оскар чекає, — додала пані Нільсон.

З їхніх слів наче не виходило, що вони мають намір затримати його силоміць. Він перестав опиратися і дав себе притягти до столу. Він обережно сів у найдальшому кінці й винувато глянув на господарів, що мали стати його батьками.

— Отже, нам не буде кому допомагати біля цуценят, — сказала пані Нільсон.

Расмус опустив очі і знов промурмотів:

— Я хочу краще бути з Оскаром. Господиня погладила його по щоці.

— Не журися, — мовила вона. — В нас нема іншої ради, як поїхати до Вестергаги й пошукати собі іншого помічника.

Расмус раптом пожвавішав, його несміливість де й ділася.

— Я знаю, кого вам треба взяти! — вигукнув він. — Візьміть Гуннара! В нього чуб також рівний, але все інше гарне. Він найкращий. Я знаю всіх хлопців у притулку і знаю, що Гуннар найкращий.

— А він не захоче волочитися по дорогах? — трохи сердито спитав господар.

— Ні, йому аби сидіти біля худоби. Він страх як любить її. І не лається, лаються Великий Петер, і Еміль, і майже всі. А Гуннар найкращий.

— Можна поїхати й поглянути на твого Гуннара, якщо він такий гарний, — сказала пані Нільсон, підсовуючи йому повну тарілку каші.

Потім, коли Расмус зібрався йти, він урочисто попрощався з господарями за руку. Дивлячись на пані Нільсон великими, поважними очима, він благально сказав:

— Не беріть кучерявої дівчини. Гуннар найкращий.

Уночі випав дощ. І хоч уранці вигодинилось, дорога, на яку вони вийшли, була мокра. Оскар переступав калюжі своїми довгими ногами, а Расмус ішов просто по них, аж бризки летіли.

— Моїм ногам так приємно, — сказав він, побачивши між пальцями налиплу глину. — Та й усьому моєму тілові приємно.

Оскар засміявся.

— Атож, приємно відчувати, що ти спекався великої садиби з кіньми, з худобою і з усім тим багатством.

Расмус задоволено побрів новою калюжею.

— Знаєте, що я думаю, Оскаре?

— Не знаю, але напевне щось не дуже мудре.

— Я думаю, що як отак волочишся дорогами, то володієш геть усім, що бачиш.

— Авжеж, і в такому разі ти нічого не втратив. Не втратив, бо володієш усім цим, — мовив Оскар, обводячи рукою краєвид, що, обмитий дощем, розкинувся перед ними в сонячному промінні.

Він на мить зупинився і озирнувся навколо.

— Боже святий, як тут скрізь зелено й гарно! Не диво, що людину так тягне мандрувати.

Расмус бадьоро чимчикував поряд із ним.

— І все тут наше. Берези наші, і ставок наш, і лука наша, і всі квітки, і дорога наша, і калюжі наші.

— Калюжі твої, — мовив Оскар. — Досить того, що я забрів в одну, краще б і ту був обминув.

— Але хати не наші, — повів далі Расмус. — Бо в них скрізь мешкають якісь люди.

— На це можна не зважати, — відповів Оскар. — Хати також наші, принаймні одна буде наша.

Расмус споважнів і тужним поглядом обвів сірі хатини орендарів, повз які вони проходили.

— Авжеж, одна "хата нам із вами не завадила б, — сказав він і легенько зітхнув. — Де б ми змогли оселитися взимку й не натирати на ногах мозолів.

— Ох-ох-ох, — зітхнув і собі Оскар.

Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.

Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.

Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість. Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало зелений мох на землі й рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день.

— Ми йдемо лісами Кам’яного хутора, — сказав Оскар. — Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді.

— Але я хочу краще бути з вами, — відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.

Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий — одне слово, волоцюга з голови до п’ят.

— То я скажу тобі одну річ, — мовив Оскар. — Я також хочу бути з тобою.

Расмус почервонів і промовчав. Це вперше Оскар сказав, що хоче бути з ним. Тілові його стало ще приємніше, він брів калюжами й відчував, що здатен пройти скільки завгодно миль.

Скоро ліс скінчився, і дорога лагідними закрутами почала спускатися до озера. На березі озера була розташована орендарська садиба — така сама сіра хатина, як усі інші, з кількома яблунями на подвір’ї і поганенькою огорожею навколо.

Оскар зупинився біля воріт.

— Авжеж, ми й хатами володіємо. Тільки треба на якійсь спинитися. Десь на такій, як ця. Давай вирішимо, що вона наша.

Він відчинив ворота. Расмус засміявся.

— Які ви смішні, Оскаре! Невже ми тут співатимемо?

— Ні, думаю, що тут нам навряд чи доведеться співати.

Проте він пішов до хати, і Расмус подався за ним.

Аж тепер він побачив, що на подвір’ї стоїть жінка й розвішує білизну. Вона