Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

і найгірше, сказав Юнатан, залишилось позаду. Та цього не видно було. Навпаки: гонитва тривала далі вздовж річки. Берегом в’юнилася стежка, що вела до Шипшинової Долини, і ми звернули на неї. Цією стежкою ми спускалися іншого літнього вечора, наче тисячу років тому. Смеркалося, і ми з Юнатаном поволі їхали, шукаючи місця на багаття та нічліг. Так і треба їхати вздовж річки, а не як тепер, що коні мало не падали з поспіху.

Найшвидше мчав Урвар. Адже він тепер їхав додому, в Шипшинову Долину. Юнатан не встигав за ним. І Перк їхав швидше за нас, я спершу не розумів чому. Та потім збагнув, що через мене. Не було меткішого вершника за Юнатана, ніхто не зміг би його догнати, якби він був на коні сам. Але Юнатанові доводилось весь час думати про мене, і це йому заважало.

Юнатан сказав, що від цієї їзди залежала доля Шипшинової Долини. А успіх цієї їзди залежав від мене, хоч як це було страшно. Я все більше переконувався, що вона скінчиться погано. Щоразу, коли я обертав голову й дивився назад, чорні шоломи виявлялися трохи ближче. Часом вони ховалися за горою або за якимось деревом, та потім неодмінно з’являлися знову, все ближче й ближче.

Юнатан знав не гірше за мене, що ми не зможемо врятуватися. Вдвох не зможемо. Юнатанові конче треба було втекти від переслідувачів. Я не міг допустити, щоб через мене його спіймали. Тому мовив:

— Юнатане, тепер зроби так, як я скажу! Скинь мене за поворотом, коли їм не видно буде! І доганяй Урвара!

Юнатана вразили мої слова, але не так, як мене самого.

— Ти справді не боїшся лишитись? — спитав він.

— Боюся, але хочу зважитись, — відповів я.

— Любий, мужній Хрущику, — сказав він. — Я повернуся й заберу тебе! Проведу Урвара в безпечне місце, до Матіаса, й негайно приїду по тебе!

— Обіцяєш? — спитав я.

— Аякже, хіба ти не віриш?

Коли ми опинилися біля тієї верби, з якої купались, я сказав:

— Я сховаюся на нашому дереві.

Більше я нічого не встиг сказати, бо ми саме заїхали за гору, і Юнатан притримав коня, щоб я сповз із нього додолу. Потім помчав далі. А я швидко відкотився вбік у заглибину і принишк там. Я чув, як повз мене прогупали коні переслідувачів. На мить я побачив Перкове обличчя. Він вищирив зуби, наче хотів укусити когось. І такому звірові Юнатан урятував життя!

А Юнатан уже догнав Урвара, я побачив, як вони разом зникли за поворотом, і зрадів. Тепер їдь собі, Перку, мчи, голубе, на зламану голову. Урвара і Юнатана ти більше не побачиш.

Я полежав у заглибині, поки Перк та його загін також зникли за поворотом. Тоді спустився берегом до річки й виліз на вербу. Як приємно було сховатись у зеленій кроні. Бо я таки втомився.

Недалеко від верби прибився до берега якийсь човен. Мабуть, відв’язався десь вище по течії, бо тут він був неприв’язаний. Тепер хтось, певне, побивається, що в нього пропав човен, подумав я. Так я сидів, знічев’я роздивлявся навколо і згадував про все, що сталося цього дня. Я дивився на ревучий чорторий у річці й на Перкову скелю. Нехай би той негідник був там застряг, подумав я. Он гора Катли по той бік річки. І як тільки люди можуть замикати інших людей у такі страшні печери? Згадав я й Урвара з Юнатаном і так палко побажав, щоб вони щасливо добралися до нашого підземного ходу, перше ніж їх наздожене Перк, що мені аж у грудях защеміло. Цікаво, що скаже Матіас, коли побачить Урвара в сховку? Мабуть, зрадіє. Про все це я думав, сидячи на вербі.

Та ось почало смеркатися, і аж тепер я похопився, що, мабуть, мені доведеться просидіти тут цілу ніч. Адже Юнатан не встигне вернутись до темряви. Мені стало не так затишно на своїй вербі, і чим дужче темніло, тим більше посідав мене страх. Я почував себе самітним і нещасним.

Та раптом я побачив вище на березі жінку верхи на коні. То була Софія! Справді, то була вона. Я ніколи ще так не радів, що бачу її, як зрадів тепер.

— Софіє! — гукнув я. — Софіє, я тут!

Я стрибнув з верби й замахав руками. Але вона не зразу зрозуміла, що це справді я, бо не сподівалася мене тут зустріти.

— Невже Карл? — вражено вигукнула вона. — Звідки ти тут узявся? А де Юнатан? Стривай, ми спустимось до тебе, однаково треба напоїти коней.

Тепер я побачив позад неї двох чоловіків, також верхи. Першого я впізнав, то був Губерт! А другий їхав трохи ззаду, і його добре не видно було. Та ось він теж під’їхав ближче, і я побачив його. То був Йоссі.

Але ж то не міг бути Йоссі! Мені здалося, що я збожеволів або заснув і бачу сон. Софія не могла приїхати з Йоссі. Де тут помилка? Чи Софія також збожеволіла, чи мені тільки приснилося, що Йоссі зрадник? Ні, ні, не приснилося, він таки зрадник! І мені не снилося, що він тут. Що зараз буде? Рятуйте, що зараз буде?

Йоссі наближався до річки і ще здалеку гукнув:

— Кого ми зустріли! Нашого Карла Лев’яче Серце!

Вони всі троє під’їхали до річки. Я тихо стояв біля води й чекав на них з однією думкою: що зараз буде?

Вони позлазили з коней, Софія відразу підбігла й пригорнула мене. Вона була рада, очі в неї блищали.

— Що, знов виїхав полювати на вовків? — засміявся Губерт.

А я стояв, наче скам’янілий, і тільки дивився на них.

— Куди ви їдете? — врешті спромігся я запитати.

— Йоссі хоче показати нам, де найлегше перебратися через мур, — відповіла Софія. — Коли почнеться боротьба, нам треба знати це.

— Авжеж, треба, — втрутився Йоссі. — Ми повинні мати чіткий план, перше ніж напасти.

В мені закипіла лють. Так, принаймні твій план чіткий, подумав я. Адже мені було відомо, чого приїхав Йоссі. Він мав заманити в пастку Софію і Гу-берта. І заманить, якщо ніхто не перешкодить йому. Але хтось повинен стати йому на заваді! І негайно. І раптом я збагнув. Рятуйте, це я мушу стати йому на заваді. Таки зараз. Хоч як мені не хочеться, я негайно мушу втрутитись. Як же мені почати?

— Що робить Б’янка? — нарешті спитав я. Софія посмутніла.

— Б’янка не повернулася з