Читати книгу - "Версола. Книга 1. Колоніст"

— Як в тому фільмі «Примара і тінь» — теж двоє — задумливо дивився в океан коливаючої трави чоловік і усвідомлював, як йому повезло, що він був усередині і зміг закрити кузов, адже доля тих двох типів йому була абсолютно зрозуміла.

— Дивна у місцевих тварин тактика — живуть і полюють парами — не сумніваюся, що це були самиця і самець. Зовсім не як на Землі — ніяких зграй, хоча стерв'ятники, наприклад, або ті ж бізони збиваються в стада, ну, або зграї — мабуть ця практика торкається тільки хижаків.

Зі всюдихода не вилазив майже дві доби, настільки злякався, коли самець стрибнув на кабіну. Згадав уроки географії і школу: в давнину, коли люди тільки починали усвідомлювати себе розумними і збивалися в племена. На Землі був такий хижак, який називався шаблезубим тигром (чи левом) — ось щось дуже близьке до цього образу і запам'яталося хлопцю після того вечора. На його щастя, запаси усередині були цілком пристойними, так що не голодував і не страждав від спраги, та і помився навіть в теплій воді цілком нормально. Але завести і цей всюдихід теж не зміг — сенс активації вислизав від розуміння мандрівника, а наявність в душі гарячої води пояснював просто: залишкова кількість нагрітої води з того моменту, коли силова установка агрегату ще працювала. Огляд кабіни нічого не дав, як і у минулому, більш навороченому фургоні: ніяких замків запалень, тумблерів, кнопок, якщо не рахувати наявність таких на кермі і рульовій колонці — натискав усе підряд в різних комбінаціях — все марно. Таких плоских екранів на торпедо, які були в минулому всюдиході, тут не виявив — була лише жалюгідна їх подібність біля водійського крісла у вигляді шматочка мертвого пластика розмірів три на три сантиметри, і таке ж біля пасажирського крісла.

— Ну що за невезіння таке? — засмучувався наш герой, штовхаючи все підряд, що попадалося під ноги — як це лайно заводиться? Може це якісь сенсори, які реагують на тепло, або на відбиток пальця, наприклад — я ж вийти звідси боюся, ці тварюки мене злякали до смерті. Заводься, сволота інопланетна! — кричав в серцях Віктор, тикаючи в цей квадратик навмання усіма пальцями.

Змучившись і остаточно засмутившись від такого облому, наївся солодкого і улігся в ліжко — слід було знову будувати плани на життя і визначити пріоритети — так непомітно для себе заснув і пройшов черговий день,… даремний і довгий. З ранку знову упіймав нову думку і спробував завести чужу техніку — не став знову безладно тикати усіма пальцями в квадратик, а просто притиснув подушечку великого пальця і став чекати.

— Ага, хе-хе — зрадів експериментатор, коли панелька спалахнула на пару секунд, підсвічуючи подушечку пальця — це якийсь просунутий тепловий дактилоскопічний сенсор, потрібно було просто його нагріти,… зараз поїдемо, Вітя!

Але дійсність швидко обламала юного зломщика всюдиходів: панелька блимнула востаннє і згасла, а звідкись згори донісся сухий, неживий голос:

— Користувач непізнаний, ще дві спроби до блокування кристала!

Розсудливо прикинувши, що це саме блокування річ не дуже корисна для нього, тому більше експериментувати не став. Думку, що прийшла в голову пошукати в савані останки двох бідолаг, які його врятували, відмів з трьох причин: по-перше, все також боявся тих двох кошаків-переростків, по-друге, він жодного разу не слідопит, щоб знайти сліди, хоча, швидше за все його рятівників зжерли не так і далеко. Ну і по-третє, судячи з усього, фотодатчик реагував відразу на два чинники — малюнок шкіри на пальці і тепло, і мертвий, холодний палець йому тут не допоможе. Тому іншого варіанту, окрім подальшої подорожі пішки він не бачив для себе — як ні крути, але потрібно вибиратися звідси до людей знову. А ось зі зброєю, яка тут була, йому повезло цього разу більше: окрім двох снайперських рушниць, які він зміг випробувати і залишитися задоволеним результатами випробувань, вийшло заволодіти і тими стволами, які були схожі на земні дробовики.

Гарматка з роздутим стволом стріляла тонкими, але міцними голками — спрощений вид патрона по ширині, але майже звичної довжини — близько шести сантиметрів. Зброя стріляла майже безшумно, видаючи легкий «хлоп» і подальше шипіння: можливо, так відбувалася перезарядка, а може, накопичувалася енергія для наступного пострілу — хто знає? Боєзапас до «дробовика», або швидше до іглострілу, якщо судити за формою цього самого боєзапасу, подавався у формі прямокутного бруска близько п'ятнадцяти сантиметрів, який частково втоплювався в корпусі зброї при перезарядці. Зброя стріляла потужно, але недалеко — приблизно як його пістолет — після п'ятдесяти метрів починався розкид, а загалом, потужний девайс для ближнього бою. Якраз така зброя дуже корисна в густій траві, звідки несподівано може вискочити щось агресивне і спритне. Дійшов висновку, що іглостріл працює за рахунок вбудованих джерел енергії, знайшовши вже знайому смужку пластика біля фабричної бирки, яка слабо світилася зеленим світлом.

Таких «рушниць», на яких світилися індикатори, знайшов чотири штуки: два іглостріла і два довших агрегата, такі, що більше підходять під поняття «карабін» — щось середнє між дробовиком і снайперською рушницею. Деякий час займався випробуваннями знайдених стволів з даху всюдихода — стріляти сподобалося зі всього, але для тривалого пішого переходу більше підходив все-таки іглостріл. Зброя була скорострільна і легша за «карабіни», а це були два важливі чинники при далеких походах, коли відчуваєш кожен зайвий грам у себе на шиї або за спиною. Ретельно зібравши все в довгу дорогу, упакувався — вже був досвід, скільки і чого брати в таку дорогу, поміняв одяг, оскільки знайшов свій розмір в шафці, замкнув машину і знову побрів убік, звідки приїхав всюдихід. До населеного пункту добирався ще тиждень, все так само ночуючи на деревах і час від часу підстрілюючи собі свіжого м'яса на харчування.

Слід сказати, що вибір на користь іглострілу виявився вірним: зброя працювала тихо, влучно і, що саме головне, ефективно — одного попадання голки вистачало для того, щоб укласти