Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

— Мабуть, він забув це зробити, — зневажливо посміхнулася Волкріс. — Мене найняли, щоб забезпечити успіх справи, і я це зроблю. Але своїми методами.

Те, що Макс прочитав у її зелених очах, трохи налякало його. Там палала неприхована ненависть, але це почуття не мало стосунку до нього. Дивно — бос ні словом не обмовився про те, що міс Стоун і пан Гумбольдт були знайомі, більше того — якимось чином зв’язані.

— Боюся, ви, Волкріс, не зовсім точно зрозуміли своє завдання, — заперечив він. — Перечитайте ще раз договір. Доти, поки ситуація не стає загрозливою, ви зобов’язані дотримувати моїх вказівок. — Він демонстративно оглянувся. — А тут я щось не бачу ніякої небезпеки. Сподіваюся, надалі ви дещо обмежите свою ініціативу.

Міс Стоун стиснула губи.

— Ви, Пеппере, — просто жалюгідний книгогриз, і те, що ви зараз кажете — порожні теревені. Ви що, справді збираєтеся вказувати, як мені діяти? Це просто сміховинно!

Підібравши поводи, вона об’їхала Макса і знову рушила вперед по дорозі. Але Пеппер не здавався. Розвернувши коня, він промовив через плече:

— Ну що ж, тоді я повертаюся. «Вранішня зоря» простоїть у порту до ранку, і сподіваюся, я ще встигну піднятися на борт. За тиждень я буду в Сан-Франциско, а вам ще довго доведеться відновлювати свою репутацію і добре ім’я.

Жінка уїдливо розсміялася, але в її очах вже не було колишньої сталевої твердості. Невже його слова попали у саму ціль?

— Непогано, Пеппере! — сказала вона. — Виявляється, ви не в тім’я битий. — Вона мить поміркувала і вела далі: — Ну, що ж, хай буде по-вашому. І що нам тепер слід зробити?

— Для початку — взяти розумний темп. — Макс тицьнув пальцем у дорогу. — Немає найменшого сенсу заганяти коней. Якщо ми втратимо хоч би одного, всі наші зусилля підуть на вітер, і нам доведеться пішки чвалати до міста.

— У Гумбольдта і його команди два дні переваги, — заперечила Волкріс. — Ви хочете, аби вони вкрали найбільше відкриття прямо у нас із-під носа?

— Звичайно, ні. Але Альварес стверджує, що вони їдуть на мулах, а швидкість цих тварин істотно нижча. До ущелини Колка звідси — п’ять днів дороги. Навіть звичайною риссю ми напевно наздоженемо їх на підступах до цього каньйону.

— А потім?

Макс провів долонею по вусах.

— Гумбольдт зовсім не дурний. Він двічі подумає, перш ніж уплутатися у війну з нами. Якщо все піде добре, ми цілком зможемо об’єднати зусилля. Хтозна, може, така мирна співпраця виявиться корисною.

— Мирна? — міс Стоун презирливо фиркнула. — Тільки цього ще бракувало! Але хай поки буде по-вашому. А як щось піде не так, ми завжди зможемо змінити тактику і перейти до плану «Б».

Жінка дала остроги коневі і рушила вперед — цього разу в набагато повільнішому темпі.

Макс Пеппер зітхнув. Поки що поле бою залишилося за ним. Тепер би ще зрозуміти, що являє собою цей самий план «Б»…

Пізно увечері Оскар, Шарлотта, Еліза і Гумбольдт сиділи навколо багаття. Долину поволі заповнювала густа темрява. На небі, затягнутому хмарами, не було ні зірок, ані місяця. У пустельних околицях стоянки експедиції не було навіть дерев — тільки колючі дрібнолисті кущі, що притискалися до землі. Густий туман, що сповзав із гірських схилів, немов вата, огортав увесь цей сумний ландшафт і поглинав будь-які звуки.

Нарешті останні відблиски заходу померкли, і єдиним джерелом світла залишилося полум’я багаття. Вогонь, потріскуючи, пожирав сухі кактусові стебла і хмиз, язики полум’я то злітали увись, то притискалися до землі.

Сидячи в своєму ящику-клітці, призначеному для транспортування, Вілма час від часу видавала невдоволені звуки. Мабуть, ця місцевість здавалася їй не надто мальовничою і гостинною, і Оскар цілком її в цьому підтримував. Йому теж не подобалась ця долина.

Ніч дихала пронизливим холодом вічних снігів, і мандрівники тулилися ближче до вогнища, намагаючись якнайкраще зігрітися. Біля багаття панувала мовчанка — кожен був заглиблений у власні думки, а ще давалася взнаки втома після денного переходу.

— На ній справді був червоний плащ? — несподівано запитав Гумбольдт, чиє обличчя у відблисках полум’я здавалося вирізьбленим із каменя.

— Не червоний, — відгукнулась Еліза. — Радше, кольору червоного вина. І такого ж самого відтінку було її волосся.

— Гм, — учений задумливо поворушив жарини, покриті сизуватим попелом.

— Хто вони, ці вершники, яких побачила Еліза? — запитав Оскар. — Мені здалося, що ви знаєте цю жінку в червоному.

— Ще б не знати! — відповів Гумбольдт. — Якщо Еліза була точна в описі свого видіння, на нас чекають серйозні неприємності.

Оскар із сумнівом поглянув на вченого.

— Що ж такого особливого в цій дамі?

Гумбольдт пильно дивився в жар вогнища.

— Якось раз мені довелося бути свідком, як протягом кількох хвилин вона поклала десятьох озброєних і добре навчених воїнів. Ця особа досконало володіє японськими і китайськими бойовими мистецтвами, що мають тисячолітню традицію.

— Ти, дядьку, кажеш про мистецтво китайських ченців із монастиря Шаолінь? — здивувалася Шарлотта. — Здається, його називають кунг-фу.

Гумбольдт кивнув.

— Це щось більше, ніж мистецтво битися із зброєю і без неї. Кунг-фу — особлива філософія, мета якої — прагнення до самовдосконалення. Вона охоплює всі сторони життя, зокрема мистецтво медитації, лікування і, звичайно, бойове мистецтво.

Він обвів поглядом сидячих біля багаття супутників і знову втупився очима у вогонь.

— Ім’я цієї дами — Волкріс Стоун, вона