Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Коли б я в ті хвилини, стоячи на левадці біля Льончика, знав, що людина, котрій належав колись цей компас, живе в кількох десятках кілометрів від мене, я, незважаючи на пізній час, з копита помчав би до електрички. Але тоді про таку удачу, про таке щастя я не смів навіть мріяти. І ще мине довгих три тижні, коли я нарешті виберусь до міста, зустрінусь з усіма хлопцями, з Іржиком, познайомлюсь з Максимом Горбаченком, і нарешті… Це буде сьогодні!

А тоді:

— От що, Льончику, я змушений буду в тебе цю штуку конфіскувати!

Він, звичайно, не знав, що таке «конфіскувати», але зрозумів мене цілком правильно, бо заявив:

— Я зараз зареву і погукаю бабусю!

— Дурне ти хлопченя! Для чого ревіти? Я тобі за цю коробочку, яку ти однаково загубиш, дам зараз кулькову, триколірну ручку. Дивись!

Я дістав з кишені кулькову триколірну ручку. Це — з піджака. А в кишені куртки у мене знайшлася цукерка. Я розгорнув її, встромив Льончику в рота, навіть не питаючи його згоди, бо знав, що відмови не буде, а на папірці, на цукерковій обгортці показав, на що здатна моя кулькова ручка: пише синім, червоним, зеленим, встигай тільки кнопку натискувати. Льончик зрадів. Він зрозумів, що така штука, як ця чудова ручка ще й з цукеркою на додачу — річ значно коштовніша, ніж вищерблена чорна коробочка, тому запропонував:

— На ось тобі жменю гарбузового насіння, бабуся насмажила. Ось, в кишені. Бери, коли хочеш, своєю жменею, твоя жменя більша.

Я взяв насіння, і ми розійшлися взаємно задоволені один одним. То була ще осінь, а три дні по тому випав сніг, вдарили морози, почалась зима. Я їхав електричкою до міста, а кругом біліли поля і ліси стояли принишклі, похнюплені, під важкими шапками снігу. Вже ідучи від станції у метро, я прикидав, до кого першого мені найзручніше зайти, і вирішив зайти до Ваді Іванова. А з його квартири вже можна зателефонувати Кирилові, Іржику, Толі Юхимцю, щоб зустрітися і побачити всіх.

Але бувають такі щасливі дні, що все робиться само собою, не треба нічого планувати наперед і не треба ні про що дбати. Як тільки я увійшов у двір будинку, де живуть мої друзі, я побачив всіх їх. Напередодні вони, мабуть, добре попрацювали під. керівництвом двірника, бо середина двору була очищена від снігу, залита водою і перетворилася на хокейний майданчик. Іржик, Олег Борщов, Кирило, Толя Юхимець, Вадя Іванов — всі на ковзанах, всі з ключками в руках — грали у хокей. Грали у одні ворота. А на воротах стояв, точніше, сидів, незнайомий мені хлопець. Це, як виявилось потім, був Максим Грабченко. Він сидів на якомусь дивному кріслі з колесами, але під колесами були прикріплені не то ковзани, не то якісь металеві полози, що дозволяло хлопцеві, хитнувшись тулубом то в один бік, то в другий, ще й відштовхуючись ключкою, швидко пересуватись разом із своїм кріслом в потрібному напрямку вздовж воріт. Всі по черзі били по воротах, але жодна шайба в ворота «є влітала, він відбивав їх усі.

Першим мене помітив Вадя Іванов і загорлав:

— Братва! А хто прийшов! Вася Сорока, власною персоною! Привіт, Васьок, як живеш? Все ще збираєш дідів?

Що таке «збирати дідів», як сказав Вадя Іванов, я розповім іншим разом. Зараз — не до того. Вадя, смикаючи мене за рукав, тягнув до воріт, де сидів той хлопець у кріслі на колесах і на полозах.

— Васю, знайомся, це — Максим Грабченко! Отакий-о хлопець! — великий палець Вадиної правої руки задерся вертикально вгору. — У нього з ногами трохи нелади, але це явище тимчасове, скоро він у нас бігатиме! Оце під колесами, бачиш? Ковзани-полози спецпризначення — це моя робота. В основному — винахід, бо робили ми вдвох з Валерієм Сахненком. Ти ще його не знаєш. Валерій — отакий-о хлопець! Я тебе з ним познайомлю!

Але поки що я знайомився з Максимом Грабченком. Він міцно потис мені руку і сказав:

— Це ти той самий Василь Сорока, що рятував Іржика від хижої свині? Вони мені про тебе розповідали.

— Той самий.

— Дуже приємно. Що ж, на сьогодні, мабуть, досить хокею, підемо до мене.

Я трохи розгубився:

— Я, власне… Я приніс Іржикові веретено з її особистим доробком і… ще хотів показати хлопцям одну річ..

— Ходімо до мене, там і покажеш.

І, відштовхнувшись ключкою, він швидко поїхав на своїх полозках-ковзанах. Іржик поїхала поруч з ним, ледь торкаючись рукою в червоній рукавичці спинки його крісла. Збоку могло б здатися, що вона підштовхує крісло, але це було не так — вона просто торкалася і зовсім не підштовхувала. Я звернув увагу на те, що ніхто не допомагав Максимові пересуватися, і зрозумів, що тут у них щодо цього існує якась мовчазна згода. Так воно потім і виявилось.

Максим підкотив на своєму кріслі не до парадного, а до лоджії першого поверху, і тут я помітив, що з лоджії донизу звисають якісь тросики і велосипедні передачі.

— Моя робота, — гордо пояснив Вадик.

— Ага, — сказала Іржик, — дивись, щоб Василь не подумав, що це винахід Кирила!

Всі засміялися, а Вадик махнув рукою:

— Кирило у нас спеціаліст по кораблях. І не простих, а з райдужними вітрилами. Всім хороший корабель, одна біда — руками його помацати не можна.

Якась у них таємниця, якої я ще не знав.

Кирило в боргу не залишився:

— Значить, ти віриш лише в те, що можеш помацати руками.

— Атож, — відповів Вадик.

— Ну от, я так і знав. В твоїй голові немає жодного міліграма мозку, адже ти ніколи не мацав його руками! А інших доказів ти не визнаєш.