Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Хто це? — тицьнув пальцем у першого-ліпшого чоловіка на знімку. — А це?

Погортав сторінки, поставив ще кілька запитань, спостерігаючи, як насторожено дивиться на нього Каленик. Закрив альбом, Каленик полегшено відкинувся на спинку стільця, і тоді Шугалій спритно витягнув з-під підкладки фотографію з Бабинцем.

У Каленика округлилися очі, він відсунувся разом із стільцем — вперше у нього не витримали нерви, але все ж спробував виправити помилку, — озирнувся на оперативників і зауважив:

— Чи не можна акуратніше, прибирай потім за вами!

Шугалій поклав знімок собі на коліна так, щоб Каленик міг бачити його. Запитав:

— Звідки він у вас?

— Колись… — промимрив той, видно, не знаючи, що казати. — Так, колись… — нарешті знайшовся: — Либонь, чули про гріхи моєї молодості? У бандер я, значить, був і не криюся. Вийшов з повинною… А це так, стара фотка, хотів викинути, та лихий поплутав — заховав чомусь…

— Це Бабинець? А хто високий?

Каленик шморгнув носом.

— Наш командир, значить… Курінний, хто ж іще? Стецишин…

— Курінний Стецишин? — не повірив Шугалій.

— Так.

— А як це фото потрапило до вас?

— То я сам і фотографував. Випадково, значить… Ніхто не знав, що Стецишин із Бабинцем зустрічаються. Я на всяк випадок і сфотографував їх непомітно.

Шугалій уже зрозумів усе.

— А по війні знайшли Бабинця й показали йому фото? І він увесь час був у ваших руках?

У Каленика знову округлилися очі.

— Потрібен він мені.

— Ще й як потрібен! Бабинець працював у Любені й повідомив Стецишину, коли місцевий гарнізон залишив місто. І тоді ви увірвалися до Любеня…

— Мене там не було, — швидко заперечив Каленик. — Я залишався на базі.

— Розберемося, — мовив Шугалій. — Тепер ми у всьому розберемося. Коли зроблено знімок?

— А там олівцем на звороті позначено.

Справді, на звороті знімка з трудом можна було розібрати позначку — «1943». Шугалій заховав фотографію.

— У суботу сімнадцятого серпня, — мовив, пильно дивлячись на Каленика, — приблизно о п'ятій годині дня до вас приїхав на велосипеді Федір Антонович Бабинець. Він повідомив, що справи кепські, бо син Стецишина Роман, який приїхав з Канади, випадково розповів ветлікареві Завгородньому про давні зв'язки Бабинця з бандерівцями. Треба було діяти негайно й рішуче, і ви вирішили прибрати Завгороднього. Чи не так?

Каленик уважно слухав Шугалія. Він уже опанував себе, сидів прямо й дивився кудись повз капітана. Похитав головою.

— Усе це пусті вигадки, — заперечив спокійно. — Я не бачив Бабинця вже півроку, а може, й більше. Не бачив і бачити не хочу.

— Ви бачилися з ним ще позавчора вдень чи вночі, — впевнено заперечив Шугалій, — коли Федір Антонович передав вам блешню Завгороднього.

Каленик не ворухнувся.

— Таке вигадаєте… Вже й блешню мені приписуєте. То, прошу вас, є нісенітниця.

— Не така вже й нісенітниця, Зеноне Хомичу, й ви це дуже добре знаєте. Пізно відмагатися, бо все як на долоні.

— Це у вас на долоні… Блешня, Бабинець… Чхати я хотів на Бабинця! — вибухнув нараз злістю. — Ви мені кримінал не пришиєте! Ну, що з того, що зберігаю фотку? Хотів — і зберігав. Хіба заборонено?

— Звичайно, ні. Не заборонено, і це ви добре придумали — зберегти фото. Скільки платив вам Бабинець? Щомісячно чи одноразово? Не хочете відповідати? Не радив би. А зараз мусимо доставити вас у райцентр, бо, самі розумієте, залишати вас тут не можемо.

Шугалій зазирнув на кухню, де Малиновський оглядав шафу.

— Зараз складемо акт про вилучення речових доказів, — мовив. — Потім відвезеш Каленика машиною до Озерська. А ми з Буровим — човном. Бо є там у мене ще одна справа…

Лейтенант нічого не запитав, і Шугалій не став пояснювати. Справді, не мав часу і пішов з Буровим до озера.

Сонце вже чіплялося за дерева, коли вони повернулися до Озерська. Примкнули човна і дісталися до садиби Завгородніх. Вийшов Олекса — гадав, що капітан одразу завітає до них, але Шугалій затримався біля хвіртки, уважно розглядаючи щось на землі. Щось сказав Бурову, і той подзвонив по телефону до райвідділу держбезпеки. Через кілька хвилин під'їхала оперативна машина. Експерт, який прибув на ній, сфотографував щось на землі біля хвіртки й поїхав. Шугалій подивився йому вслід і запропонував Бурову пообідати в чайній. Олекса, почувши це, запротестував, але капітан одмовився категорично: не міг уявити, як би обідав і дивився в очі Ніні — адже через якусь годину мусив допитувати її батька.

Шугалій начебто вже звик до білих Бабинцевих очей, і все ж його не полишало відчуття, що Федір Антонович не бачив його; намагався не дивитися Бабинцеві у вічі.

Вони сиділи в кабінеті Федора Антоновича біля розчиненого вікна, запах якихось солодких квітів тривожив Шугалія, він намагався пригадати, що це за квіти, і не міг, нарешті згадав і навіть подивувався, що не розібрав запаху матіоли.

Шугалій завітав до Бабинців під вечір, коли сутінки вже огортали містечко, і Федір Антонович увімкнув торшер з великим круглим абажуром. Він освітлював лише частину кімнати біля крісел: молочно-біле приємне світло, яке не різало очі й створювало ілюзію інтиму. Тільки ілюзію, бо Шугалій був напружений, мов перетягнута струна, — торкнися, й обірветься, а Бабинець здивований і трохи розгублений. Більше того, Шугалій бачив у його очах переляк. Що ж, він знав, що Бабинець десь у глибині душі боїться його, бадьориться і сам себе умовляє, що нема ніяких підстав для тривоги, але все одно страх не відпускає його, морозить серце, він звик уже до цього вічного страху, бо він супроводжує його понад тридцять років.

Але зовні Федір Антонович аж