Читати книгу - "Принц і злидар, Марк Твен"

свого маленького ворога. Бродяги оточили супротивників кільцем, підбадьорювали їх схвальними вигуками, бились об заклад. Але бідному Гуго не щастило. Його шалений незграбний напад вмить був відбитий спритною рукою, яку найкращі майстри Європи навчили всіх тонкощів фехтувального мистецтва. Маленький король стояв у спокійній позі, відбиваючи удари з такою певністю й легкістю, що юрба аж вила з захвату. Щоразу, коли він досвідченим оком помічав помилку супротивника й блискавичним рухом бив його по голові, здіймалася оглушлива буря реготу й крику. Хвилин через п՚ятнадцять Гуго, побитий, весь у синцях, під безжальний глум товаришів, утік з поля бою; а неушкодженого переможця юрба весело підхопила на плечі й понесла на почесне місце поруч отамана. Там його з пишними церемоніями піднесли до гідності «короля бойових півнів», а його колишній принизливий титул був урочисто скасований і заборонений під загрозою вигнання із зграї.

Усі спроби змусити короля давати якусь користь зграї були марні. Він уперто відмовлявся слухатися і весь час шукав нагоди втекти. Першого ж дня його вкинули у незачинену кухню, але він не тільки нічого не вкрав там, але ще й почав гукати хазяїв. Тоді йому наказали допомагати мідникові. Але він нічого не хотів робити і навіть замахнувся на мідника його паяльною трубкою. Нарешті Гуго і міднику довелось тільки про те й дбати, щоб не дати хлопцеві утекти. Він метав громи свого королівського гніву на всякого, хто зазіхав на його волю й незалежність. Його послали під наглядом Гуго жебрувати разом з обідраною неохайною жінкою й хворою дитиною, але й тут нічого не вийшло. Він не схотів просити милостиню ні для них, ні для себе.

Минуло кілька днів. Бродяче життя з усіма його поневіряннями, таке мерзенне, гидке й ганебне, ставало нестерпним, і маленькому в՚язневі уже здавалося, що врятування од ножа пустельника було лише тимчасовим віддаленням смерті.

Уночі, уві сні, все це забувалося, і він сидів на троні й правив королівством. Зате як страшно було прокидатися! Відколи він знов потрапив у неволю до бродяг, кожен ранок приносив йому дедалі більше горя й муки.

Другого дня після поєдинку з королем Гуго прокинувся, палаючи жадобою помсти. Він надумав два способи: насамперед якнайтяжче образити гордість свого переможця і його «вигадану» королівську гідність; а якщо це не вдасться, то накинути на хлопця який-небудь злочин і віддати його в руки невблаганного правосуддя.

Він вирішив зробити штучну рану на нозі короля, справедливо гадаючи, що це страшенно вразить його; а коли рана буде готова, з допомогою Кенті примусити хлопця сісти на шляху й просити милостиню. Звичайно рану робили так: брали мішанину з негашеного вапна, мила й іржі заліза, накладали її на ремінь і туго обв՚язували ним ногу. Це роз՚їдало шкіру, і вигляд оголеного м՚яса був жахливий. Далі ногу натирали кров՚ю, яка, висихаючи, набирала темного, гидкого кольору. Болячку обв՚язували брудними ганчірками, але так хитро, щоб вона виднілася й викликала жаль у прохожих.

Гуго змовився з мідником, якого король побив паяльником. Вони повели хлопця начебто на роботу, а як тільки відійшли від табору, повалили його на землю. Мідник держав його, а Гуго міцно прив՚язував йому на ногу вапняну припарку.

Король лютував, погрожував, що повісить обох, як тільки верне собі корону. Але негідники міцно держали хлопця, втішалися його безсилою люттю й сміялися з його загроз. Тимчасом мазь почала діяти, і мерзотники таки зробили б своє діло, якби їм не перешкодили. В ту хвилину де не взявся «раб», який з таким запалом кляв англійські закони; він враз припинив знущання і зірвав з ноги хлопця пов՚язку.

Король хотів узяти в свого визволителя палицю і тут же на місці розправитись з негідниками, але той не дозволив йому здіймати бучу, а порадив почекати до вечора, коли вся зграя збереться докупи і ніхто з чужих не посміє втрутитися. Він повів усіх трьох до табору й там розповів усе Буянові. Отаман вислухав, подумав і сказав, що короля не слід більше примушувати просити милостиню, що він здатний на щось вище й краще, і тут же підніс його із жебраків у злодії.

Гуго був у захваті. Він не раз посилав короля красти, але нічого з того не виходило; тепер же все буде гаразд, бо не посміє ж король не послухатися самого отамана. Отже він вирішив того самого дня вчинити крадіжку й видати короля поліції, але зробити це так хитро, ніби все трапилося випадково, бо король став загальним улюбленцем, і бродяги не дуже б церемонилися з якимсь із своїх сіреньких товаришів, якби той підстроїв хлопцеві таку лиху штуку й віроломно віддав його в лабети їхнього спільного ворога - закону.

І от, вибравши слушний час, Гуго привів свою жертву до сусіднього села. Обидва повільно ходили по вулицях; один з них шукав нагоди здійснити свій підступний намір, а другий утекти й назавжди визволитися з ганебного рабства.

Кожен з них пропустив кілька більш-менш вдалих нагод, бо обидва потай вирішили на цей раз діяти напевно і не хотіли рискувати.

Гуго пощастило першому. Він побачив, що назустріч їм іде жінка з великим вузлом у кошику. У Гуго злорадно блиснули очі, і він сказав собі:

- Тут уже я враз зверну все на нього, і хай милує тебе господь!

Він пождав - на вигляд спокійний, але в душі хвилюючись,- поки жінка пройде мимо; потім шепнув королеві:

- Почекай тут, я зараз вернусь! - і тихенько рушив слідом за жінкою.

Серце короля забилося з радості. Тепер, якщо Гуго відійде далеко, можна буде втекти.

Але надія його не справдилася. Гуго підкрався до жінки, вихопив із кошика вузол і побіг назад, по дорозі загорнувши свою здобич у шмат старої ковдри, що висів у нього на руці. Жінка вмить зняла страшенний галас, вона не бачила, як зник вузол, але почула, що кошик її раптом став легенький. Гуго, не зупиняючись, сунув вузол в руки королеві й шепнув:

- Біжи за мною і гукай: «Лови його, лови!» та, гляди, збий їх із сліду.

Гуго швиденько завернув за ріг і чимдуж помчав, по крученій вулиці, а ще через хвилину знов опинився недалеко і з невинним, байдужим виглядом почав спостерігати, що воно буде далі.

Обурений король кинув вузол на землю, і ковдра розгорнулася; саме в ту хвилину підбігла жінка, а за нею ціла