Читати книгу - "Реквієм блондинкам"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона хитнула головою.
— Ой, не дуріть мене, — озвалася вона. — Такі круті хлопці, як ви, так просто не залишають місто.
— Однак я це зроблю! — наполягав я. — Ви би бачили, що залишилося від мого номера!
Вони з нічним портьє обмінялися значущими поглядами.
— Коли будете в наших краях, заходьте! — запросила вона. — Можливо, наступного разу тут до вас будуть привітнішими!
— О, так! Саме це мене й лякає! — проказав я, розраховуючись. — Бувайте, крихітко! Пильнуйте, щоб вас ніхто не мацав!
І я безшумно пройшов через хол на веранду.
Перед входом у готель стояли двоє копів та натовп роззяв, що вдивлялися у дірку в стіні мого номеру. Я дав одному з копів долар, щоб той викликав мені таксі — не хотів стовбичити на вулиці довше, ніж потрібно.
— Куди їдемо, босе? — спитав водій, від’їжджаючи від тротуару.
— На вокзал, — сідаючи в машину, голосно сказав я, щоб почули поліцейські та всі охочі.
Копи широко посміхнулися. Той, хто отримав від мене долар, засунув голову у віконце авта.
— Що, вам більше не подобається наше місто? — запитав він, показуючи свої жовті зуби.
Відповівши, що ні, я попросив таксиста рушати.
На півдорозі, на Мейн-стріт, я сказав йому, що передумав.
— Їдьмо в редакцію «Кренвільського вісника».
Але вже за кілька хвилин пересвідчився, що він мене туди не везе. Ми швидко віддалялися від ділової частини міста.
— Що, в біса, ви собі дозволяєте? — визвірився я. — Я ж сказав: «Кренвільський вісник»!
— Я почув вас з першого разу, сер! — заспокійливо озвався водій. — Просто сьогодні вони переїхали в інше приміщення.
Я щось буркнув і відкинувся на сидіння. Оскільки я не бачив Реґа з минулого ранку, то й не знав, що тепер робить Вулф. І подумав, що це непогана думка — перенести редакцію з такого жалюгідного району. Якщо Вулф справді має намір зробити щось путнє з тієї газетки, більш презентабельний офіс просто необхідний.
І справді, нове приміщення було хоч куди. Я знайшов редакцію «Кренвільського вісника» на восьмому поверсі сучасної великої будівлі у затишному куточку міста — подалі від заводських цехів, кіптяви труб та бруду.
Я розчахнув скляні двері, на яких назва газети була написана поки що крейдою. І розсіяно подумав, що коли вона буде вигравіювана золотом, це буде цілком солідно.
Всередині була вся трійця: Вулф, Мерієн і Реґ. Правда, за одним зі столів в кутку кімнати сидів ще якийсь худий чолов’яга з гострим обличчям та кошлатими бровами. Я його одразу й не примітив.
— Куди це, до біса, ви пропали? — гаркнув на мене Вулф, щойно я увійшов.
Я поставив валізу на підлогу.
— Працював, — сказав, плюхаючись у крісло і широко посміхнувшись Мерієн.
— Чи не знайдеться у вас чогось випити?
Вони проігнорували моє питання.
— То ви знайшли її? — схвильовано поцікавився Реґ.
— Дідька лисого! — озвався я, запалюючи сигарету. — Або ж вона виїхала з міста, або дуже вміло переховується. Це бісова місцина! Здається, увесь свій час я проводжу, розшукуючи ту чи іншу дамочку!
Вулф вирячився на мене.
— Та ви ще жодної не знайшли! — зауважив він. — Послухайте-но мене, молодий чоловіче...
— Ближче до справи, — урвав його я, витримавши похмурий погляд. — Сьогодні я не в стані вислуховувати будь-які зауваження. Я дуже хочу спати. Десять хвилин тому хтось жбурнув у мене бомбу, і мене й досі хитає!
На це вони нарешті зреагували.
Мерієн запитала стурбовано:
— Бомбу? Але ж вас не поранено?
Довготелесий за столом нарешті вийшов із трансу.
— Бомбу? Що ви маєте на увазі? — вимогливо спитав він. — Де?
Я оповів їм усю історію.
Реґ скочив на ноги ще до того, я скінчив. Схопив фотоапарат.
— Ходімо! — сказав він довготелесому. — Оце так новина!
Вони мало не налетіли один на одного в дверях, намагаючись проскочити разом.
Я тупо подивився їм услід, а потім глянув на Мерієн.
— Хто той чолов’яга з важким поглядом?
— Нед Летімер, — сказала вона, дивлячись на мене співчутливо. — Він тепер працює у нас. А ви впевнені, що з вами все гаразд?
— Так, цілком, — відповів я, знову відкидаючись у кріслі. — Але як довго я ще перебуватиму в безпеці — це ще питання!
Вулф запалив сигарету, продовжуючи дивитися на мене.
— Що я хотів би знати — так це...
Але я урвав його:
— Нам справді час поговорити. Зачекайте-но хвильку.
І я повернувся до Мерієн.
— Послухайте-но, серденько! Вже доволі пізно, може, ви б вже йшли додому?
— Саме збираюсь, — відповіла вона. — А що маєте намір робити ви? Тобто, я маю на увазі, де ви спатимете?
— Це крісло цілком мене влаштовує, — сказав я без жодного ентузіазму. — А завтра щось собі підшукаю.
— В одному з сусідніх приміщень є диванчик, — озвалася Мерієн, підводячись. — Я приготую його для вас.
Я сказав, що це було б чудово, і, підхопивши валізу, попрямував за нею у вузький коридорчик, куди виходило троє дверей.
— Отак вже краще, — зауважив я, коли вона відчинила якісь двері та увімкнула світло. Поки ми розстеляли диван, я запитав, як їй подобається нова робота.
— Вулф не надто чіпляється до вас, еге ж?
Вона відповіла, що всі вони милі до неї, і вона в захваті від роботи.
— Сьогодні вранці я з’їхала з готелю «Істерн», — додала. — Зняла умебльовану кімнату в багатоквартирному будинку якраз навпроти редакції. Там дешевше, зручніше і нема того жахливого диму.
Я зауважив, що Реґ, певно, на сьомому небі від щастя, що працює разом із нею, й вона, сміючись, це підтвердила.
— Він таке ще дитя! — сказала вона, опоряджаючи мені постіль. — Але він далеко не дурний. Ось так — тепер вам буде не так вже й погано спати! Можливо, мені вдасться винайняти вам помешкання в своєму будинку! Чи це би вас влаштувало?
— Зачекаймо до вечора, — відповів я. — Це залежить від того, що ще надумає зробити зі мною Старкі. Можливо, мені справді краще буде зачаїтися десь, як це зробила Одрі Шерідан.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реквієм блондинкам», після закриття браузера.