Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Але від пропозиції чоловік не відмовився.

Ну навіщо все це?

Чому не можна було просто розлучитися, зберігши крихту наших відносин? Чи поговорити зі мною, якщо Діму хоч щось не влаштовувало? Навіщо так було все руйнувати?

Залишати замість мого серця – чорну безодню.

Я стискаю фотографії так сильно, що вони перетворюються на грудку паперу. Я псую улюблені знімки так само як чоловік зіпсував наші стосунки.

А тепер, замість того, щоб злитися, я можу лише переживати про Діму, який залишився в лікарні. Розриватися від своїх почуттів, у якихось дурних спробах домовитися із совістю.

– Все, матуся тут, - лечу до Руслана, коли він починає невдоволено пхикати. – Мені залишилося зовсім небагато. А знаєш, що я знайшла, милий? Свої прикраси. Твій тато дарував мені багато коштовностей, а тепер це буде нашим підстрахуванням, так? Якщо що-небудь, закладу в ломбард. Так-так, ось така у тебе корислива мама. Але ти мене і таку любиш, правда?

Я замислююсь, а чи не всі ці подарунки були спробами відкупитися? Заглушити жаль через те, що він мені зрадив? Тепер жоден вчинок Діми я не можу сприймати як раніше.

Кручу свою обручку, але не наважуюся зняти. Натомість збираю останні речі для Руслана, насилу уявляючи, як все це тягтиму.

– А завтра ми з тобою все вирішимо, – обіцяю синові, розуміючи, що ці переїзди можуть погано вплинути на нього. – Не дивись так на мене. Завтра – точно все вирішу. Твій дідусь повернеться з полювання, ми подумаємо, куди мені їхати.

Напевно, я могла б залишитись і тут. Впевнена, моя свекруха дала б притулок на довгий час, не стала виганяти. Але вона б продовжила пускати Діму в будинок, жодного спокою.

Але якщо уявити, що я житиму у квартирі, про яку говорив чоловік… І завозити сина до свекрухи на якийсь час… Можливо, тоді б мені справді вдалося знайти тут роботу на пів ставки та залишитися в столиці.

Я віддаю синові помаранчевого зайця, від його кольору в мене око смикається. Але це відмінний маневр, що відволікає. На цей раз Руслан навіть не сперечається, коли я одягаю його, перекладаючи в коляску.

Моя чарівна, улюблена коляска. Не думала, що колись сумуватиму за нею, але передпліччя тягне від втоми. А ще на ручку можна повісити одну із дитячих сумок, рятуючи себе від навантаження.

Я стежу за програмою за таксі, що під'їжджає. Водій блукає сусідніми вулицями, але наближається до будинку. Тому я швидко прямую до ліфта, трохи сильніше тисну на кнопку виклику, ніж це потрібно.

Лише подолавши порожній хол я розумію, чому так поспішаю. Чого я так боялася. Немов коханка Діми знову чекатиме мене, розповідаючи про їхнє кохання.

Відмахуюсь від цих думок, але не встигаю розслабитись, як нова хвиля паніки накочує з головою. Біля сходів стоїть той, кого я зовсім не очікувала побачити сьогодні.

Шварц витріщається на мене кілька секунд, захоплений зненацька. Поспішно викидає недопалок в урну, відганяє від себе сизий дим. Наче сполоханий школяр, якого застукали батьки.

А я почуваюся злодюжкою, що попалася на місці злочину.

– Кхм, - прокашлюється, ховаючи долоні в кишені пальта. – Вирішила все-таки поїхати до Нємцових?

– Ні.

Видихаю правду, бо Мирон все одно дізнається. Тепер запропонує відвезти, а мені потім знову тікати? Це не справа чоловіка, куди я збираюся. Тому я переходжу до наступу.

– А ти чому ще не поїхав? – кидаю спортивну сумку на валізку, розуміючи, що таксист поїхав неправильно. Той в'їзд закрито вже кілька років, тому попереду ще кілька хвилин очікування. – Чи маєш побачення тут з кимось?

– Побачення?

Мирон посміхається різкувато, а я подумки даю себе потиличник. Постійно забуваю про те, що він тепер одружений. Занадто складно поєднати образ вічного нежонатого, який відмахувався, що не збирається одружуватися, та сімейного чоловіка.

А тепер згадую, що я бачила Іру в лікарні. Іру, яка живе у цьому ж будинку!

У них що, із Дімою одна коханка на двох?

По дружбі діляться?

Мене тягне істерично розсміятися, але я глитаю гіркоту і змушую себе проковтнути це питання. Ще трохи й мій дах відлетить зі швидкістю світла, навіть не помахавши ручкою.

– То що ти задумала? – чоловік спускає мої речі, поки я штовхаю коляску по спеціальній рампі. – Далеко зібралася?

– Не твоя справа, - відповідаю грубіше, ніж хотіла. – Тебе це не стосується.

– Як подивитись. Мій друг лежить у лікарні, а його дружина мовчки втікає.

– Діма чудово обізнаний про те, що я з'їжджаю. Мені потрібно прозвітувати ще про щось? Чому? Куди? Коли вирішила? Не соромся, оголоси весь список.

Бачить Бог і чоловік, я справді дуже намагалася бути милою зі Шварцом. Не завжди виходило, ми не були друзями, навіть близько. Мирон дратував мене так само сильно, як і я його. Просто я намагалася тримати все в собі та ігнорувати чужу зневагу.

Але цієї секунди в мене лопається терпець. Хвиля спеки б'є в обличчя, кожна клітина вібрує від гніву. Останні дні поєднуються в гримучий коктейль, сп'янюючи мене люттю.