Читати книгу - "Не можна вбити, Велена Солнцева"

Настя

Атмосфера будинку створювала гнітюче враження. Все що нас оточувало немов дихало сивою давниною. Погляди що свердлили спину коли ми йшли, здавалося переслідували нас досі. Хоча ми вже подолали вузький ледве підсвічений коридор, і зараз спускалися гвинтовими сходами, які були справжнім випробуванням для моїх нервів. Ми не розмовляли, і чим нижче спускалися, тим більш напруженішою ставала тиша, вона була ніби відчутна. Коли до кінця сходів залишалося всього два витки, я почула приглушений писк із гаманця, і майже відразу ж переді мною ніби з під землі виросло щось безтілесне, але від цього не менш страшне. Приглушено видихнувши притиснула руку до рота, щоб ненароком не закричати на повний голос.

-Кастілія, недобре лякати гостей. - докірливо пожурив привида Захар.

-Ви повернулися, пане?

Захар злегка скривився і кмнув на мене погляд.

-Як бачиш.

-Слава темряві. - голос примари був абсолютно беземоційним, він нагадував сухе шелестіння. - Тепер ви мене відпустите?

Хлопець похмурнів ще більше.

-Ти ж знаєш поки що не можу. Термін не вийшов.

-Так пане. - смиренно сказав привид, і з скорботним зітханням кинувся вниз.

-Куди це воно? - пошепки, щоб ніхто сторонній не почув, запитала я.

-Це вона, і мабуть вирушила назад до склепу.

Мене пересмикнуло.

-Чому ти її не звільниш?

-Бо деякі речі досить складно зробити. Особливо виправляти помилки, тим більше, коли не пам'ятаєш яким саме ключем піднімав дух давно померлого.

-І як ти міг подібне забути, тим більше, якщо є ключ, значить є й замок, і один з ключів обов'язково до нього підійде.

Захар тихо засміявся.

-Це зовсім не той ключ, Настя. Це швидше схоже на формулу, певну транскрипцію, і при знятті заклинання обов'язково її потрібно враховувати, інакше можна сильно нашкодити. Підняв я її в дитинстві, коли посперечався з братами, суть суперечки вибач розголошувати не буду.

Хмикнула, і куди тільки подівся небезпечний хлопець, зараз він більше нагадував молодого вчителя, який пояснював тему тупому новачку. Але я була готова говорити про що завгодно, аби не мовчати, мовчання в цьому будинку мене лякало найбільше. Просто зазвичай навіть у тиші будинки жили, було чути шум вулиці, як капає вода з крана, скрипить половиця, і купа інших дрібниць, які роблять житло таким затишним. А тут цілковита тиша, навіть коли ми спускалися, не було чути шуму кроків.

-Чому так тихо?

-Бо тут цінують спокій і тишу понад усе. Пізніше сама зрозумієш.

Ми нарешті ступили на кам'яну відполіровану часом підлогу, я могла бачити нескінченну кількість арок, які йшли вглиб гублячись у темряві.

-Це і є підвал?

-Так. - його настрій стрімко псувався, це було помітно неозброєним оком, Захару з якоїсь причини було неприємно знаходитись тут. - Не відходь від мене.

Я йшла слідом крок у крок, не відриваючи погляду від широкої спини. Відволіклася всього раз на фамільяра який тихо пискнув, а коли підняла очі, то Захара вже не було поруч. Подивилася на всі боки в надії його побачити, але ні, я тут була зовсім одна.

-Захар? - тихо покликала, але мій шепіт потонув у в'язкій темряві.

Зробила несміливий крок уперед, потім ще один і ще. Здавалося збоку щось ворухнулося, і я стрімголов помчала вперед не розбираючи дороги, поки в черговий раз звернувши не наткнулася на яскраво освітлений коридор. Світло заливало весь простір, а наприкінці були тільки одні двері. Може Захар саме там? Обережними кроками наблизилася до дверей, по той бік звучала тонка приємна мелодія, я вже потяглася щоб відкрити її, як позаду пролунало:

-Не треба робити цього.

Різко обернулася, Захар стояв переді мною, його очі палали люттю, жовна ходили ходуном. Ось зараз він знову перетворився саме на такого, яким я його вперше зустріла. В страху відступила на крок і притулилася спиною до дверей, відступати більше нема куди.

-Підійди до мене.

У його голосі виразно звучали наказові нотки. Негативно похитала головою, мені навпаки хотілося опинитися якнайдалі від нього. Він наблизився сам, різкими, широкими кроками, обхопивши моє обличчя однією рукою, змусив дивитися в його сповнені темряви очі.

-Ти маєш слухати мене. Це зрозуміло?

Кивнула.

-Я говорю, ти робиш.

Знову кивнула. Мабуть, його задовольнила моя мовчазна згода, і він схопивши мене за руку потяг геть від дивних дверей.

-Де мама та Катя?

-Залишив їх у мертвій.

Вирвала руку із жорсткого захоплення.

-Де?

-У мертвій. - і подався в пояснення, знову схопивши за руку. - У нашій сім'ї некроманти не рідкість, тому це приміщення було просто потрібне. В останні роки не використовувалося, у батька є своя, у братів темного дару немає.

Знову вирвала руку.

-Та мені начхати. Чому саме там? - обвела рукою купу зачинених дверей. - Тут так багато приміщень, а ти їх визначив...

-У мертву. – перебив мене Захар. - Вони мертві зараз, Настя. Тому мої дії цілком логічні, не можу ж я посадити їх за стіл, у цьому будинку всі надто чутливі до запахів.

Знову взявши за руку, боляче стиснув.

-До того ж. - наблизився до мого обличчя. - Не смій підвищувати на мене голос.

І поцілував у лоба. Начебто й тон не змінився, а всередині все наче кіркою інею вкрилося.

Захар

Вдома зовсім нічого не змінилося, все та ж гробова тиша і туга. Батько безперечно чекатиме розмови, до якої я зовсім не готовий. Мені нічого йому сказати, як і матері.

Та й сенс розмови, якщо я і так знаю, що він скаже. Він точно захоче повернути мене назад до академії, змусить закінчити два останні курси, які мені насправді були не потрібні. Вдруге в академію темних на некромантію я пішов тільки через забаганку батька. Мені ж цілком вистачало стандартної для мого рівня темряви освіти темного цілителя. Ті хто думають що це цілком невинне захоплення, ніколи з нами не стикалися. Так що я не був упевнений, що хочу повернутися до навчання, і що мені це потрібно. У мене не такий сильний дар некроманта, щоб його розвивати, всього три одиниці.