Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.

Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.

— Залізайте,— наказав він.

Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.

Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.

І дешевше.

Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.

— Ми їдемо в якесь приємне місце?

— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.

Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.

Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».

Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.

Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.

— Виходьте,— зітхнув він, і на випадок, якщо я мав протилежні плани, той, що сидів з іншого боку, добряче підштовхнув мене долонею завбільшки з тенісну ракетку. Я вибрався назовні, виструнчився і роззирнувся. Будівля мала сталеві двері і пів дюжини щілин замість вікон, по три з кожного боку від входу. Цівочка холодного поту стекла зі скроні, повз вухо на шию.

Мій споглядач важко постукав у металеві двері, і за мить відчинилося вічко. Відбувся короткий обмін словами, і загуркотіли засуви, двері повільно відчинилися. Товсті такі, кілька дюймів броньованої плити, ніби її притягли прямісінько з пекла битви. Бетонні сходи вели в темний підвал.

— Що там унизу? — поцікавився я.

Рука підіпхнула мене всередину.

— Незабаром сам побачиш. Зараз потрапиш у Чорну Діру Калькутти,— розреготався голос за спиною.

Я вже чув цю історію. Чорною Дірою називали в’язницю, у якій задихнулося чимало англійців та англійок. Подейкують, що в цьому місці й досі перебувають їхні душі, але мені достеменно відомо, що то дурниці, і не тому, що я не вірю у привидів, а тому, що та в’язниця була в старому Форт-Вільямі, біля майдану Далхаузі; невдовзі після того його зруйнували.

Міцно затиснутий між цими двома, я спускався крутими сходами глибоко в нутрощі першого форту, в історію.

У горлі зашкрябало від гострого дезінфікуючого засобу, бетон верхніх рівнів змінився холодними кам’яними стінами. Біля підніжжя сходів починався коридор, освітлений малопотужними лампочками. Ми пішли коридором, минули ряд камер, і тільки тоді мої охоронці зупинилися, штовхнули двері, відійшли і жестом наказали мені заходити.

Я вирішив, що попереду допит, хоча якщо вони думали залякати мене готичною обстановкою, то дуже помилялись.

— Що ж, покінчимо з цим,— сказав я і переступив поріг, а тоді збентежено обернувся, бо второпав, що камера порожня.

Охоронець вишкірив зуби. Він похитав головою і захлопнув двері у мене перед носом. Я закричав і кинувся на холодний метал дверей.

Вічко відчинилося.

— Що, чорт забирай, відбувається? — заволав я.

— Незабаром з вами зустрінеться майор Доусон,— промовив голос з іншого боку дверей.— А тим часом заспокойтеся і влаштовуйтеся.

На цих словах він із гуркотом закрив вічко, і я почув, як коридором віддаляються кроки.

По тілу прокотилася хвиля страху. Бити місцевих арештантів — це одне, а затримати та кинути за ґрати поліційного офіцера — справа набагато серйозніша. Невже «Відділ Н» дійсно має таку владу, що це зійде їм з рук?

Я поміркував, чи не погрюкати у двері ще раз, але чи був у тому сенс? До того ж усе тіло боліло, так прагнуло опію. Не вистачало ще додати собі болю марними вчинками.

Я обернувся і роздивився свою нову квартиру. Камера була маленькою і холодною, освітленою єдиною лампочкою, забраною за ґрати, високо на одній зі стін. Біля іншої стояла койка з тоненьким матрацом і такою протертою ковдрою, ніби вона зберігалася ще з часів Кримської війни.

Місто стрімко виходило з-під контролю, а я стирчав тут, прохолоджувався в підземеллі Форт-Вільяма. Кожна хвилина, проведена мною в карцері,— хвилина втрачена; слід до того, хто вбив Рут Фернандес і, можливо, китайця в Тангрі, холонув.

Я упав на койку і задумався, що казатиму Доусону, коли той з’явиться. Знаючи цього чоловіка, можна припустити, що він отримає чимале задоволення від того, що змусить мене чекати. Лишається молитися, що очікування не затягнеться надовго.