Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Загалом цей темно-зелений комбінезон з довгими рукавами та штанами до самих щиколоток не такий вже й поганий. До того ж мене навіть не відвели до ректора, за умови, що робитиму те, що накажуть. У Вежі мені не сподобалося (щиро не раджу), тому краще мовчки прибиратиму. Однак, думаю, відвідування ректора необов’язкове: таємні охоронці, яких до мене приставив Асмодей, певно, одразу помітили, мене з цигаркою в студентському парку. У свій захист зазначу, що жоден маг не потрудився пояснити, що паління на території академії заборонено загалом.

Впевнена: через це частина рейлі збожеволіє. Нам же навіть не можна виходити за межі академії, щоб банально попалити. А коли дозволять, га? Суджі розповідала, що спершу це робиться в супроводі магів (вилазки з хлопцями вночі до клубу не рахуються), поки адміністрація не впевниться, що ми змирилися з новим життям. А без істинних магів? Коли? Га? Я збожеволію.

Я вже збожеволіла, ха.

І тепер броджу лісом, шукаючи сміття та замітаючи доріжки від листя чи каміння, хоча мені навіть віник не дали. Схоже, ті покровителі елементу землі справді думають, що я зможу ефективно прибирати завдяки силі повітря всередині себе. Поспішу розчарувати, але я нічого не вмію. Тільки кружляти лісом із солом’яним мішком на плечі й штовхати каміння носком кросівок.

Не знаю, чи усвідомлювала це Гвен (вона кмітлива), але німкеня буквально подарувала мені квиток до перебування якнайдалі від чужих очей, і тепер можу спокійно шукати вихід із цієї пастки.

Гвендолін має рацію. Слід відвідувати заняття та робити академії незначні попуски, щоб знайти тріщини, а не займатися самознищенням. Шукати своїх людей, вивчати світоустрій…

Цікаво, де мої наглядачі?

Я різко обертаюся, але тут нікого немає. Тоді прокручуюся довкола себе, штурхаючи ногами сухе листя. Хапаюся за стовбур дерева, кружляю довкола нього й виглядаю вдалину, сильно схиливши голову ледь не до землі. Рівне волосся, сплетене в об’ємний колосок, ледь торкається трави.

Уважні очі зіщулюються, помітивши слабкий спалах світла. Слідом за ним лунає сміх одразу кількох магів та бурхливі оплески.

О.

Тут хтось бродить.

Я переходжу на біг, кинувши фактично порожній мішок в кущі. Спритно ховаюся за стовбурами дерев, окреслюючи поглядом справжню… печеру. Дивовижно. Тут є печера! А отже, імовірно, вона кудись веде. Ще одна зачіпка до скарбнички.

Озирнувшись довкола, біжу навшпиньках до джерела сміху, оглядаючи чималу висоту грубо надламаного каміння. Печера витягнута та розростається лісом поза межами досяжності мого покращеного зору. І все це, на хвилиночку, досі територія академії. Страшно уявити, яких масштабів Терра чи увесь материк Феєріалу.

Прикладаю долоні до теплого каміння, яке дивно вібрує, та ледь висовую голову за нерівний край. Вогневики. І в тут них практика.

Звісно.

Всі покровителі вогню, включно з рейлі, тренуються в печерах, щоб нічого не підпалити. Вони — воїни. І я навіть позаздрила б, якби не збиралася вшиватися додому.

Бігаю очима ідентичними червоними формами, краватками, гербами академії на піджаках, ігноруючи крики та галас, що відлунює об стіни печери. Навіть якщо впіймають, то чим же я не вогневиця? Підвіски немає, очі карі, а зовнішність так і кричить про самовпевненість. Хіба що костюм такий собі.

Деякі були у футболках, інші в академічній формі, дехто попиває воду з кулеру при нерівній стіні.

Мій погляд враз хапається за Люциліана. Точніше за нього та мідноволосу дівчину, що стає навшпиньки та цілує його майже у вуста. На ній брунатні шорти та велика біла футболка з гербом факультету Вогняного спокою, яку вона гарно зав’язала, відкривши вид на привабливий прес. Тут можна й позаздрити, бо в мене он скоро ребра почнуть просвічуватися, а про прес годі й мріяти.

Отже, це і є наша зірочка.

Мірабель власною персоною. Криклива пані, що займається підготовкою до Дня академії. Дівчина, яка зазвичай сидить в їдальні поруч з Люциліаном та прямо зараз готова зідрати з нього одяг (це навіть я бачу), а от Хейг в сорочці з довгими рукавами делікатно вдає, що не помічає її, намагаючись мовчки відійти трохи далі.

— Це фігня якась! Нащо вона Люци? Навіть якщо хтось почне задихатися на його очах, він удасть, що не помітив. А інакше Мірабель знищить його.

Ну привіт, красуне.

І враз перед очима спалахує вогонь, неначе печерний дракон розкрив пащу. Я різко втягую повітря, ледве встигаючи увернутися та притиснутися спиною до нерівної кам’яної стіни, відчуваючи божевільний жар на обличчі. Вереск застрягає в горлі.

— Твою матір... — панічно зітхаю, допоки живіт скручує вузлом, а нудота рветься зі шлунку.

Мене ледве не підсмажили! Мене ледве…

Зсередини лунають оплески.

Повільно вдихнувши та видихнувши, я знову обережно визираю з-за повороту, вивчаючи високу та гостру кам’яну стелю. Доволі просторо та яскраво. До того ж вогневики не перестають викликати полум’я. Головне, щоб не обвалилося.

Я звертаю мокрі очі на Мірабель, що струшує кистями, а тоді робить різкий хрест, на місці якого одразу утворюється полум’я. Воно швидко гасне, проте виглядає ефектно та сильно, і гурт третьокурсників знову починає плескати. Дівчина підносить руку до стелі, а вогонь рине від її плеча до пальців, де вибухає сотнею язиків полум’я.