Читати книгу - "Танок з драконами"

Увійшов Марш, пирхаючи і сякаючись, Ярвик з кислою і похмурою мармизою.

— Знову віхола гуляє, — доповів перший будівничий. — Як накажете працювати в таку сніговицю? Мені скрізь бракує рук.

— То беріть вільний нарід, — відповів Джон.

Ярвик заперечливо струснув головою.

— Та від них клопоту більше, ніж зиску. Мо’, вони й вільні, та до праці недбалі, байдужі… теслі є непогані, брехати не буду, але муляра ледве знайдеш, а ковалів зовсім катма. На спини та плечі вони дебелі нівроку, а як накажеш щось зробити, то не діждешся. Як мені з такими піднімати наші фортеці з руїн? Нічого не вийде, мосьпане. Кажу вам щиро: нічого не вийде.

— Має вийти, — мовив Джон, — бо інакше житимуть в руїнах.

Жодному володареві не обійтися без людей, на чию чесну пораду можна покластися. Марш та Ярвик підчихвостами не були, солодко брехати не звикли, і то було на краще… та й допомоги воєвода від них майже не бачив. Дедалі частіше Джон помічав, що вгадує їхні відповіді, ще навіть не спитавши.

Особливо несхвально та вороже, аж до глибини душі, вони ставилися до всього, пов’язаного з вільним народом. Коли Джон посадив у Кам’яних Дверях Сорена Щитолама, Ярвик почав жалітися, що той замок надто віддалений та окремий від інших. Відки Варті, мовляв, знати, яку капость замислить Сорен у тих горах? Коли ж Джон віддав Дубощит Тормундові Велетнебою, а Королевину Браму — Морні Білоликій, Марш зауважив, що тепер замок Чорний має з обох боків од себе ворожі твердині, які легко відріжуть його від решти Стіни. Щодо Боррока Отел Ярвик без упину торочив, що пуща на північ од Кам’яних Дверей повниться дикими вепрами; хтозна, чи не збере собі перевертень власне свиняче військо?

Замки Паморозь-Горб і Шержінь-Брама досі не мали збройних залог, тож Джон запитав думки старшин, яких дичацьких ватажків та отаманів найкраще поставити на їх чолі.

— Ми маємо Брога, Гавіна Торговця, Великого Моржа… Говд Мандрівник товариства не любить, каже Тормунд, але є ще Харле Ловчик і Харле Любчик, Сліпий Дос… Ігон Прабатько має власний загін, та складається він головне з його ж синів і онуків — од вісімнадцяти дружин, половину з яких взято у наскоках. Кого з них…

— Нікого! — мовив Бовен Марш. — Я усіх знаю за справами їхніх рук. Ми для них не замки маємо ладнати, а зашморги на шиї.

— Авжеж, — згідливо додав Отел Ярвик. — Небагатий вибір: з поганого та кепського. Пан воєвода показують нам зграю вовків і питають, котрому ми довіримо вирвати собі горлянки.

З Недолею повторилося те саме. Шовкун налив вина, і Джон розповів про свої відвідини королеви. Марш уважно вислухав, не торкнувшись кухля; тим часом Ярвик перехилив один, а потім другий. Не встиг Джон скінчити, як великий шафар негайно мовив:

— Її милість каже мудро. Нехай там усі повиздихають.

Джон відкинувся у кріслі.

— Оце єдина ваша порада, ласкавий пане? Тормунд веде з собою вісімдесят людей. Скільки надіслати нам? Чи не покликати на поміч велетнів? Списниць з Довгого Кургану? Якщо ми матимемо з собою жінок, то, можливо, Матінка-Кротиха і її люди легше нам довіряться.

— Ну то надсилайте жінок. Надсилайте велетнів. Та хоч немовлят з колиски. Ви це бажаєте почути, пане воєводо? — Бовен Марш почухав рубця, здобутого на Мості Черепів. — Надсилайте усіх. Що більше втратимо, то менше доведеться годувати.

З Ярвика зиску було не більше.

— Якщо дичаків у Недолі треба рятувати, хай їх рятують дичаки тутешні. Тормунд знає дорогу до Недолі. Послухати його, то він сам усіх порятує своїм велетенським прутнем.

«Безглуздо, — подумав Джон. — Безглуздо, марно, безнадійно.»

— Гаразд. Дякую вам за поради, панове старшино.

Шовкун подав гостям кожухи. Дорогою через зброярню до великого шафаря і першого будівничого принюхався Привид; раптом хвіст його став сторчма та грізно розпушився. «Моя братія…» Нічній Варті бракувало очільників з мудрістю маестра Аемона, вченістю Семвела Тарлі, хоробрістю Кворина Піврукого, упертою силою Старого Ведмедя, співчуттям Донала Нойє. Замість них Джон мав те, що мав.

Знадвору рясно падав сніг.

— Вітер з півдня, — зауважив Ярвик. — Сніг налітає просто на Стіну, бачите?

Саме так і відбувалося. Джон побачив, що звивисті сходи вже поховано майже до першого майданчика, а дерев’яні двері крижаних келій та комор зникли під білою стіною.

— Скільки в нас людей у крижаних келіях? — запитав він Бовена Марша.

— Четверо живих. Двійко мертвих.

«Ті трупи.» Джон про них майже забув — спочатку він сподівався дізнатися щось від покійників, привезених з гайку оберіг-дерев, але мерці уперто лишалися мерцями.

— Келії треба відкопати.

— Десять шафарів з десятьма лопатами, то й буде діло, — мовив Марш.

— Візьміть ще Вун-Вуна.

— Воля ваша.

Десять шафарів і один велетень швидко перемогли замети. Але коли двері було розчищено, Джон все одно не вдовольнився.

— Ці келії до ранку знову сховає сніг. Краще перевести бранців кудись, поки не задушилися.

— Карстарка теж, мосьпане? — запитав Фульк Блоха. — Мо’, краще лишимо його там до весни дрижаки хапати?

— Якби ж то. — Креган Карстарк останнім часом узяв звичку вити ночами і кидати мороженим лайном у тих, хто приносив йому їжу. Звісно, любові наглядачів це йому не додало. — Заберіть його до Воєводської Вежі. Хай сидить там у підвалі.

Частково вже обвалена, колишня домівка Старого Ведмедя все ж була теплішою за крижані келії, а підвали під нею — майже не зачеплені руйнуванням.

Креган хвицяв вартових ногами, коли вони зайшли до дверей, викручувався і штовхався, коли його хапали, і навіть намагався вкусити. Але холод відняв у нього чимало сил, а Джонові люди були дебелі, молоді та дужі. Карстарка витягли геть, долаючи опір, і поволокли крізь сніг, що лежав вище колін, до нової домівки.

— Що пан воєвода накажуть робити з трупами? — спитав Марш, коли всіх живих переселили.

— Киньте тут.

Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.

Тормунд Велетнебій не міг прибути зі своїм вояцтвом більш вчасно — саме тоді, коли скінчили вигрібати сніг. З ним, щоправда, з’явилося під громові заклики та дмухання