Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Ади, — сказала, — цей орел прилітав за мечем-гартованцем. Я висмикнула тоді три пір'їни з його лівого крила.

Орел вдарився об підлогу і став зайцем.

— Цей зайчик теж приходив за мечем-гартованцем. Я висмикнула три пучечки пуху з-за його лівого вуха.

Зайчик ударився об підлогу і перекинувся на оленя.

— І олень приходив за мечем-гартованцем. Я вирвала коло його лівого вуха три волосочки.

Олень ударився об підлогу і перекинувся на солдата. Петро витягся перед королем:

— Вельможний королю, виконай свою обіцянку…

— Добре, легіню, завтра ваше весілля, — погодився король.

Увечері з'явився мудрець.

— Чому мені допомагаєш, як рідний тато? — спитав його Петро.

— Бо ти є упертий, а я люблю таких легінів.

На весіллі була сила-силенна гостей. Під час танців великий мудрець розбив мальований горнець, тому прийшов казочці кінець.

ДИВО КАМІННОЇ ГОРИ[50]

У цій казці розповім про одного бідного чоловіка, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землі у бідняка — на один заячий скік. Біда так моцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.

Пішов бідняк до багача й каже:

— Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі припече.

— Три дні маєш сапати у полі.

— Най буде.

Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:

— Отам, за селом, є широка Камінна гора. їдь до неї, виори її і посій пшеницю.

Петро поїхав на Камінну гору. Зняв з фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Камінної гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом з плугом полетіли стрімголов у прірву.

Вернувся Петро додому сумний і розказав татові, що сталося.

Бідняк закричав:

— Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе видіти.

Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:

— Ти є дуже мудрий. їдь на Камінну гору, виори її і посій пшеницю.

Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Камінної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки загуло.

Дмитро налякався. Що він скаже татові? Той його уб'є!

Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.

Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Камінна гора буде зорана і засіяна.

Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:

— Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.

Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:

— Тату, Дмитро не виорав Камінну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.

— Звідки ти знаєш, дурню?

— Нізвідки, я все знаю…

Бідняк пішов на Камінну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.

— Не журіться, тату, — сказав Федько з печі.— Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.

Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Камінну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і — хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.

— Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.

— Даруй життя, Федьку, — просився чортище.

— У мене вже давно сверблять руки на тебе…

Федько вийняв з пазухи цизорика, відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.

— Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.

— Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…

Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.

— Гайда, іродів сину!

Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, — того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м'якенька, як гусяче пір'я.

З чорта піт лив чурками.

— Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, — сказав дідько хлопцеві.— Але борзо, бо в мене є й інша робота.

Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:

— Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!

Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати — боявся, що Федько все тільки змарнує.

Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:

— Віддай мені кінчик лівого вуха.

— А кольки в бік не хочеш?. Щоб мені зараз Петра І Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!

— Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.

У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.

— Маєш братів, — сказав легіневі.— Давай кінчик лівого вуха!

— А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!

Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.

— Віддай мені кінчик лівого вуха, — застогнав чортище.

Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:

— Щоб і твого сопуху тут не було чути! — крикнув йому Федько. — Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною до чиніння.

Дідько схопив кінчик свого вуха і так